Історія давнослов"янського віночка

    Сучасне життя наповнене бурхливим розвитком високих наукових технологій, надзвичайними темпами і ритмами, які значно впливають на наш побут і спосіб життя. І тим цінніший інтерес до національного коріння, до витоків, традицій, етнічних особливостей, які лежать в основі нашої національної самобутності. Сьогодні питання національного відродження особливо актуальне, адже побудова сильної сучасної незалежної держави неможлива без міцного національно — історичного фундаменту, значною складовою якого є історично сформовані національні символи. 

   Віночок, сплетений з квіточок і трав, оздоблений яскравими стрічками, — один з найдавніших українських символів. Образ української дівчини неможливий без гарно увінчаної квітами голови. Та мало хто сьогодні знає, що це не тільки чудова прикраса, яка формує естетичний зовнішній вигляд юної українки, а перш за все — важливий елемент — символ українського життя. Тож дана тема є актуальною ще й тим, що в період цього відродження все ще простежується багато білих плям у вивченні традицій українського вінкоплетення, застосуванні цієї національної прикраси у різноманітних народних обрядах, трактуванні символічно-оберегового значення усього вінка та окремих його складових; невігластва у підборі квітів, стрічок та інших матеріалів для вінків, ігнорування вікових традицій у створенні вінків для різних вікових категорій та обрядів тощо.

 Символіка давньослов’янського вінка

    Історія вінка починається у глибокій давнині. За стародавнім віруванням предків через вінок приходили у наш світ безсмертні душі з потойбіччя. Згадка про вінки сягає шумерської культури (ХІІ-ІІІ ст. до н.е.).

     Нащадками шумерів були представники культури шнурової кераміки, які мешкали на території сучасної України в XV-XIV ст. до н.е. і залишили у спадок слов’янам деякі символи. Серед них знак міфічної шумерської богині Інанни — Іштар, який означає «ясне небо» і складається з круглого вінка — кола з вплетеною в нього стрічкою, яка створює два кінці, та шестипроменевої зірки в центрі . Він зображений і на саркофазі Ярослава Мудрого в Софії Київській (ХІІ ст.). Є всі підстави вважати, що український вінок із стрічками — спрощений знак Інанни, що начебто стверджує побажання «ясного мирного неба» над головою того, хто його носить. Це оберіг від усього поганого і недоброго.

 У часи античності вінок слугував бенкетним чи застільним атрибутом, що символізував щастя і талант, ним прикрашали священні предмети та об’єкти поклоніння, увінчували переможця чи тріумфатора, оратори одягали його під час промов. Він також був знаком скорботи за померлим чи загиблим.

   На українській землі вінок також відомий здавна. На найдавніших зображеннях жінки–Богині вона у головному уборі з квітів, трав, зілля та гілля. Наші предки усвідомлювали, що «головою» вони розуміють навколишній світ і впливають на нього, тому за допомогою головних уборів і вінків прагнули захистити себе від зурочення та інших злих чар, забезпечити добробут родини.

   Термін «вінок» є збірним поняттям, майже в кожному етнографічному районі він мав іншу назву.

      Крім загальнослов’янських — вінок, вянок, перев’язка, чільце з ХІХ-поч. ХХ ст. побутували такі назви як: коробуля, лубок (Поділля), теремок (Чернігівщина), капелюшиня, фес (Буковина), корона, перта(Закарпаття), цвіток, квітка (Наддніпрянщина), косиця, плетінь (Гуцульщина), коруна (Лемківщина), гібалка (Переяславщина, Подніпров’я). Гуцулки носили вінкоподібне чільце — нанизані на дріт або ремінець мідні пластинки у формі  пелюсток, а буковинки — коди — вінкоподібні прикраси, що кріпилися на тімені й пишно піднімалися вгору, волосся при цьому розпускалося.