субота, 24 жовтня 2020 р.

Знайомі незнайомці. Риби - клоуни

 

Рибка – клоун знайома всім завдяки диснеївському мультфільму «У пошуках Немо». Існує 28 різних видів риби-клоуна, що населяють Індійський і Тихий океани, Червоне море та Австралійський Великий Бар’єрний Риф. Риба-клоун живе в теплій воді, біля коралових рифів. Найбільшою загрозою для виживання риби-клоуна є забруднення океану, На щастя, популяції цих рибок в дикій природі все ще великі, ці рибки не входять до списку зникаючих видів.

Клоуни мають невеликі розміри. Вони можуть бути довжиною від 5 до 12 сантиметрів.
Середня вага таких рибок становить 250 грамів. Форма та розмір відрізняються від виду до виду.

Риби-клоуни також відомі як “anemonefish”, оскільки вони живуть у симбіозі з морськими анемонами. Риби-клоуни не можуть існувати без актинії (за зовнішню схожість з квіткою цей кораловий поліп називають морською анемоною). Зв’язок між клоуном та анемоном називається мутуалізмом, це означає, що обом видам це взаємовигідно. Рибки живляться залишками від трапез актиній і використовують їх отруйні щупальця, щоб захистити себе від різних хижаків. Aктинії ж використовують рибок - клоунів для видалення мертвих щупалець і збільшення циркуляції води (швидкий рух плавців збільшує аерацію води та кількість доступної їжі). Також рибки очищають актинію від сміття і відганяють від неї хижаків, наприклад крабів і риб-метеликів.

Окрім мертвих щупальців та залишків їжі від актиній, клоуни живляться планктоном, молюсками, дрібними ракоподібними та водоростями, тобто є всеїдними.
На рибок – клоунів, як і на інших, полюють хижаки, такі як акули, вугри та інші великі риби. Але, рибу-клоуна важко спіймати, вони ховаються в морському анемоні.
У цих рибок є товстий шар слизу на поверхні тіла, є припущення, що саме завдяки йому жалкі клітини актиній не наносять шкоди клоунам .
Риба-клоун живе в маленьких сімейних групах, що складаються з дорослої пари та їх потомства. Це територіальна тварина, яка буде запекло захищати свій будинок від інших клоунів.

Цікаво, що всі рибки - клоуни вилупляються з ікринок самцями. Якщо самиця в родинній групі гине, домінуючий самець переживає зміну статі і перетворюється на самицю.
Самки- клоуни відкладають ікринки двічі на місяць. Ікринки кріпляться на підводних каменях у «заростях» актиній. Самець опікується ними, поки мальки народяться.
Інкубація триває від 6 до 10 днів і закінчується народженням великої кількості молодих риб-клоунів, які з’являються зазвичай вночі.
Майже всі запліднені яйця вилупляться, а потомство досягне дорослого життя. Через це кількість клоун-рибок висока, а їх популяції стабільні.
Риб-клоунів часто тримають в акваріумах, але там вони можуть прожити лише 3 – 5 років . В дикій природі ці рибки живуть 7-10 років.

Мітоз у рослинній клітині

Знайомі незнайомці. Китова акула.


    Акула китова (Rhincodon typus) — найбільший вид акул, а також найбільший вид сучасних риб, довжиною 16-20 метрів і вагою до 20 тонн. Близько тонни важить тільки печінка! Як і в більшості видів акул самиці більші за самців.

     Китові акули мають сіре, коричневе або синювате забарвлення, при цьому живіт світліший, а спина покрита світлими смужками і плямами. Завдяки розмірам і незвичайному забарвленню, китових акул неможливо сплутати з іншими рибами. В'єтнамські рибалки називають цю акулу «Ка Онг», тобто «Пані Риба».

    Учені встановили, що китова акула в середньому живе 70 років, а статевої зрілості досягає лише к 30 рокам!

      Не зважаючи на значні розміри, китова акула для людини абсолютно безпечна, оскільки живиться  виключно планктоном та іншими дрібними організмами, відфільтовуючи їх з води.  Китова акула здатна профільтрувати до  6 тон води на годину.  На відміну від усіх інших акул рот у неї розміщений не на черевному боці, а в передній частині голови.

 Ширина роту дорослої особини 70-140 см.  Паща злегка прикрита і має зуби, та вони не для полювання . Зубів у китової акули майже 15 тисяч, але призначені вони  для «замикання» здобичі у роті. Адже акула рухається з широко розкритою пащею, а коли закриває рот, вода фільтрується крізь зяброві щілини, а відфільтровані організми потрапляють у шлунок.

Пересуваються ці хрящові риби доволі повільно, розвиваючи  швидкість до 5 км/годину, частіше й того менше.

 Шкіра китової акули дуже товста та міцна, в деяких крупних особин сягає 10-14 см. Дивує і здатність її шкіри до регенерації, адже навіть значні пошкодження загоюються доволі швидко, майже не залишаючи шрамів.

Наразі китова акула досліджується та вчені мають ще чимало питань щодо її способу життя, розмноження.

вівторок, 6 жовтня 2020 р.

Свідоцтво по підвищення кваліфкації


 

Мої розумнички 8Б:) Грамота за флеш - моб до Дня миру


 

Роботи учнів 6І з теми "Різноманітність клітин"





 

Сурікати… Хто вони?

 


Дивлячись на цих милих створінь не одразу розумієш, що перед тобою – справжні хижаки. Середня тривалість життя сурікатів становить 12-14 років.

В Африці сурікатів (suricata suricatta) вважають сонячними ангелами, які оберігають людей. У сурікатів є своя мова, яка налічує цілих 20 "слів". З їх допомогою тварини спілкуються з родичами: повідомляють про небезпеку, висловлюють задоволення, заспокоюють дитинчат тощо. При цьому деякі сигнали складаються з 2-4 складів!
Сурікати – соціально організовані тварини, вони живуть співтовариствами по 20-30 особин.
В кожної родини сурікатів – своя територія, яка досягає до 12 кв. км.
Маєтки сурікатів – величезні нори із заплутаною системою тунелів на глибині до 2 м. Ці житла мають сотні виходів на поверхню і займають до 800 кв.м.
Шлюбний період в сурікатів триває з жовтня по травень. Зазвичай самка народжує по 2-5 дитинчат, при цьому сурікати можуть приносити потомство 2-3 рази в рік. Сурікати не витрачають час на романтичні залицяння: самець просто нападає на самку. Боротьба тварин триває до тих пір, поки самка нарешті не поступиться домаганням.
Сурікати утворюють стійкі пари, але не завжди зберігають вірність партнерові. Часто самка заводить роман «на стороні» з самцем з іншого клану.
Самки сурікатів – найвідданіші матері. При нападі орла вони собою закривають дитинчат, рятуючи їх від смерті ціною власного життя.
В колоніях сурікатів є справжні дитячі садочки: поки матері полюють, за дитинчатами наглядають «няньки» – інші молоді самки.
Новонароджені сурікати важать всього 25-30 г, а доросла особина «набирає» до 1 кг.
Сурікат дає своїм дітям справжню освіту. Дорослі сурікати показують молоднякові, як правильно полювати, будувати домівки і виховувати дітей. Саме тому приручені сурікати кидають своє потомство – вони просто не знають, як про нього піклуватися!

Сім'ю сурікатів очолює самка-лідер, але їй доводиться постійно відстоювати свій статус в боротьбі з суперницями. У гонитві за владою амбітні самки здатні навіть на вбивство.
У сурікатів відмінний зір: темні захисні смужки довкола очей дозволяють їм дивитися прямо на сонце, а третє віко надійно захищає від пісків пустелі.

Єхидна - унікльний представник першозвірів ( яйцекладних)

 

Коли заходить мова про яйцекладних ссавців, ми частіше за все згадуємо качконоса. Та існує ще один представник таких унікальних тварин – це єхидна. Єхидна австралійська – представник ряду однопрохідних. Ця комахоїдна тварина невелика – приблизно 30 - 50 см в довжину, має чотири прекрасно розвинені кінцівки та міцні кігті, щоб копати землю. Вага єхидни в середньому 3-4 кг. На відміну від інших ссавців, єхидна відкладає яйця, хоч і годує дитинчат молоком. Ареал проживання єхидни австралійської знаходиться у західній і східній частинах австралійського материка, а також у Новій Гвінеї і Тасманії. На вигляд єхидна віддалено нагадує дикобраза. Тіло єхидни покрито коротким жорстким хутром, а вздовж всієї поверхні спини є голки довжиною до 5 см.

Цікавою особливістю фізіологічної будови єхидн є і те, що мордочка має незвичайну витягнуту форму – вона чимось схожа на дзьоб. Така будова дозволяє тварині добувати їжу з вузьких нір і щілин серед каміння. Єхидна не має зубів, натомість в неї є довжелезний – до 18 см – язик. Він дуже липкий та рухливий , може здійснювати до 100 рухів за хвилину. Здобич приклеюється до язика і заковтується.
Тривалість життя єхидни в природі не перевищує 15 років, зате в неволі єхидна може прожити 50 років. Єхидна погано пристосована до спеки, оскільки у неї немає потових залоз, а температура тіла дуже низька – 30-32 ° C. При спекотній або холодній погоді вона стає млявою. Запаси підшкірного жиру дозволяють їй при необхідності голодувати місяць і більше.
Розмножуються тварини рідко, десь раз на два, а то й три роки. Після запліднення самки єхидн відкладають яйця. Частіше – тільки одне яйце. Цікаво те, що єхидни не висиджують яйця в традиційному розумінні. Яйце вони кладуть в свою сумку і виношують його поки дитинча не вилупиться. І самці, і самки єхидни мають сумку на животі.
Зазвичай потомство з’являється на світ протягом 10 днів. Від півтора до двох місяців дитинча залишається в сумці матері. Після цього на тілі малюка починають з’являтися голки і мама змушена “виселити” його з сумки. Єхидни годують молоком своє потомство. Однак цей процес у них також вельми специфічний – вони годують не сосками, а через пори в тілі, так зване “молочне поле”.
Єхидна легко перевертає камені в два рази важчі, ніж сама. У цих тварин слабкий зір, проте добре розвинені нюх і слух. Їхні вуха чутливі до низькочастотних звуків, що дозволяє їм чути термітів і мурах під грунтом. Ростуть молоді єхидні дуже швидко, всього за два місяці збільшуючи свою вагу в 800-1000 разів, тобто, до 400 г (народжуються вагою 11 г). Єхидні добре переносять утримання в неволі, але не розмножуються. У цих істот є додатковий довгий кіготь на другому пальці, який вони використовують, щоб доглядати за своїми шипами.
Основними ворогами єхидни є собаки динго, лисиці, а також варани. Це в сукупності з антропогенним фактором поставило цих істот на грань вимирання. В Австралії даний вид занесений до списку вимираючих.






Цікаве про мурах

 Цікаво знати, що за давніх часів мурах використовували в медицині у якості «затискачів» ран.

Ми знаємо, що мурахи — це на диво сильні для свого розміру і високоорганізовані істоти.
Протягом багатьох століть, до того, як були винайдені шовні матеріали і пластирі, люди вдавалися до допомоги потужних мурашиних щелеп.
Лікарі у давнину споруджували своєрідні «мурашині затискачі» навколо рани, а потім видаляли тулуби комах, залишаючи лише голови мурах. Така терапія почала застосовуватися ще 3000 років тому і залишалася популярною аж до 17 століття.

СПОДОБАЛАСЬ СТАТТЯ? ПОДІЛИСЬ З ДРУЗЯМИ!