Лишайник - симбіотичний організм, який складається з гриба та одноклітинних зелених водоростей. Гриб забезпечує водорость водою, мінеральними речовинами, захистом. Водорость забезпечує гриб поживними речовинами, синтезованими під час фотосинтезу.
З цими особливостями існування пов"язана і будова тіла
лишайника ( талом , слань).
Ззовні знаходиться захисний коровий шар, що складається з щільного сплетення грибних гіф і часто пофарбований в сірий, коричневий, бурий, жовтий, помаранчевий і інші кольори. Під верхнім коровим шаром розміщується шар водоростей. Тут розміщені клітини водорості, оточені тонкими грибними гіфами. Найчастіше зона водоростей дуже тонка, і тому водорості рівномірно освітлюються сонцем через коровий шар. Нижче шару водоростей лежить серцевина. Це найбільш товстий шар, що визначає товщину всього лишайникового талому. Безбарвні грибні тифи серцевини лежать пухко, так що між ними залишається повітряний простір. Це забезпечує вільний доступ всередину слані вуглекислого газу і кисню, які потрібні лишайнику для фотосинтезу і дихання. Знизу талом, зазвичай, захищений нижнім коровим шаром.
Водоростевий компонент фікобіонт може бути представлений ціанобактеріями, зеленими, жовто-зеленими водоростями, а грибний компонент мікобіонт – сумчастими і базидіальними грибами.
Гриб постачає водоростям воду й мінеральні речовини, а водорості синтезують для гриба органічні сполуки. Ріст у лишайників дуже повільний. Розмножуються вони, здебільшого, вегетативно – ділянками слані або утворами з клітин водорості і ниток гриба – ізидіями і соредіями. Ізидії – вирости на верхній стороні талому, а соредії утворюються всередині тіла і через розрив коркового шару випадають назовні. Живуть лишайники довго – сотні та навіть тисячі років.
Лишайники можуть оселятись майже на будь-якій поверхні, закріплюючись на ній ризоїдами.
Їх називають піонерами рослинності. Наука, що вивчає лишайники - ліхенологія.
Ученим не вдається виростити в штучних умовах й утримувати у життєздатному стані слань лишайника. Той контакт між грибом і водоростю, який спостерігається в природі, ніяк це вдається відтворити в лабораторних умовах. При перенесенні лишайника в лабораторію він гине. Однією з причин цього є його повільний ріст. Кіркові підростають на 0,2—0,3 мм за рік, а кущисті чи листоподібні — на 2—3 мм. «Дорослий» лишайник можна виростити протягом не менш як 20 років.
Слань лишайника має дуже різні розміри, форми та забарвлення. Бувають лишайники білі, рожеві, яскраво-жовті, оранжеві, оранжево-червоні, сірі, сірувато-зелені, жовтувато-зелені, оливково-коричневі, коричневі, чорні та ін., залежно від наявності відкладених в оболонці гіфів (рідше в протоплазмі) пігментів. У лишайників виявлено 5 типів пігментів: зелені, блакитні, фіолетові, червоні, коричневі. Механізм їх утворення не з’ясовано, проте відомо що він залежить від освітлення. Чим яскравіше освітлений лишайник, тим яскравіше його забарвлення.
Різноманітні лишайники і за зовнішнім виглядом. Слань може мати вигляд кірочки, листкоподібної пластинки або кущика. За зовнішнім виглядом розрізняють три основних морфологічних типи лишайників: накипні, листкоподібні й кущисті.
