Грамота НЕНЦ за перемогу у конкурсі "Горлиця звичайна - птах року 2020"

 

Курс "Технології розвитку критичного мислення на уроках біології"

 

Знайомі незнайомці. СКУНС

 

Скунс – цікава гарнюня тваринка, що мешкає на території Північної Америки. Але є в нього неприємна  особливість - при небезпеці він кропить свого супротивника рідиною, що виробляється спеціальними залозами під хвостом. Струмінь потрапляє в ціль на відстані до 4-х метрів і надовго перетворює супротивника в «вонючку». Якщо крапля рідини потрапляє на одяг, то можна його відразу викинути. Запах не змити нічим. А ось щоб відмити шкіру може стати в нагоді суміш мила, соди та перекису водню.

Цю особливість скунсів також іноді використовують люди, щоб нашкодити недругам. Відомий випадок, коли один скунс, підкинутий на фабкику одягу в США, зіпсував товар на суму в кілька млн. доларів.

Скунси дуже корисні для американських фермерів. Вони харчуються колорадським жуком та іншими шкідниками садів і городів. Але, разом з тим, вони люблять ласувати бджолами і за ніч можуть винищити цілий вулик.

Ці тварини ведуть переважно нічний спосіб життя, але можуть розгулювати і вдень.

В якості експерименту кілька десятиліть тому скунсів намагалися розвести на території тодішнього Радянського Союзу, проте незвиклі до скунсів хижаки швидко винищили їх, (хоча, напевно, потім дуже страждали від жахливого смородуJ)

Якщо видалити залози з «ароматичним» секретом, то скунсів можна тримати вдома. Господарі таких тварин стверджують, що вони віддані, акуратні і ніжні  створіння. 

Підручник з біології,7 клас. Остапченко, Балан, 2020.

7 клас, підручник з біології, Остапченко, Балан 2020 from Наталья Полищук

 

БДЖОЛА - трудівниця. Історія бджільництва.

 Бджолу медоносну в різних країнах одомашнили в різний час. Майже п'ять тисяч років тому бджіл уже розводили в Стародавньому Єгипті. Тисячу років потому в країнах Межиріччя вже масово розводили бджіл.

 У Київській Русі важко розмежувати власне бджільництво і бортництво. Наші слов'янські предки прикріпляли до стволів дерев спеціально виготовлені колоди-дуплянки, які заселялися бджолами, що відроїлися. Уже в ті часи важко було знайти нічию сім'ю диких бджіл. Як правило, навіть у глухих лісах усі їх житла були помічені тавром власника. 

В тропічній Африці час появи бджільництва невідомий. Коли перші європейські мандрівники проникли в африканські хащі, вони виявили, що більшість місцевих племен вже оволоділи бджільництвом. 

Більшість бджіл жаляться. Ужаливши людину, бджола залишає в її шкірі своє жало. А з вирваним жалом комаха позбавляється деяких своїх внутрішніх органів і швидко гине. 

З часом одомашнена бджола дуже змінила свої звички. Раніше вона була лісовою комахою і збирала мед з квітучих дерев. Тепер вона в першу чергу стала відвідувати польові квіти, рослини луків і степів. 

Доречі, від запилення бджолами квітів ,садків і овочевих рослин людина має значно більше користі, ніж від одержання меду, воску, квіткового пилку і прополісу.

Цікаво про волосся людини

 ЦІКАВО ПРО ВОЛОССЯ.

Може здатися, що волосся на тілі людини – пережиток глибокого, тваринного минулого. Воно зараз не виконує своєї природної функції – захищати нас від холоду, сонця і спеки. Але захисна, ізоляційна функція – зовсім не єдине завдання нашої «шерстки».

Волосини на тілі є своєрідними трубопроводами, завдяки яким до шкіри поступає критично необхідний їй себум (шкірне сало) з сальних залоз.

Волосся працює чутливим сенсором – завдяки волосинкам на шкірі ми можемо відчути як комах, що скрадаються по нас (іноді з недобрими намірами), так і найлегші подмухи вітру чи протягу. Поява волосся у зоні лобку та під пахвами інформувало однпоплемінників про осягнення особою статевої зрілості і, значить, про її готовність до парування. По-друге, волосся на лобку і під пахвами допомагало (і допомагає) максимально розповсюджувати запахи. А за цими запахами потенційний партнер може і зараз, як і в сиву давнину, дуже багато про нас дізнатися (правда, несвідомо) – починаючи від нашої з ним генетичної сумісності . До речі, пахучі залози під пахвами (вони називаються апокриновими) є тільки в людей, та ї те не у всіх – 90% японців і половина корейців їх не мають і, відповідно, під пахвами не пахнуть. Правда, спокусливі аромати мають і темний бік: коли ми були дикими і гасали на волі африканською саваною, свіжий запах феромонів дражнив і приваблював. Але коли ми пізнали блага цивілізації і почали носити одежу, свіжий феромоновий запах (а також запах розкладеного бактеріями поту) почав застоюватися та перетворюватися на не дуже приємне амбре.

Також і захисні функції волосся, що росте у нас на тілі, навіть в наші часи не варто недооцінювати. Брови і вії захищають наші очі від нашого власного поту і від усілякого сміття; волосся у вухах і в носі захищає вразливі канали, що ведуть вглиб нашого тіла, від небажаної живності та забруднень. Свою роль у теплообміні волосся також відігравати не перестало: коли, під час спеки, воно намокає від поту – площа випаровування у нашого тіла збільшується і нам стає прохолодніше. Також є попередня інформація, яка свідчить про те, що стволові клітині волосяної цибулини грають активну роль у процесі загоєння та відновлення шкіри.

За будовою волосся на тілі – якщо узагальнювати – мало відрізняється від волосся на голові. Волосся на тілі у середньому більш коротке, менш товсте і не таке міцне. Фолікули та жирові залози на тілі теж зазвичай менші; та й росте волосся на тілі не так густо як на голові.

Але все ж таки, волосся на тілі досить різноманітне. Волосини брів не дуже відрізняються від волосин «скальпу» (і волосинка, пересаджена з голови на брову, буде продовжувати рости, як ніби нічого й не відбулося). Вії – це короткі жорсткі щетиноподібні волосини специфічно вигнутої форми. Волосся чоловічої бороди – жорстке і забезпечує захист від холоду, сонця і навіть механічних ушкоджень. Волосся на лобку і під пахвами відносно коротке та в’ється: воно запобігає тертю шкіри о шкіру, трішки захищає (або, точніше, захищало) нас від комах і розповсюджує запах з наших пахучих залоз.

Волосся, яке живе на нашому тілі, належить до двох типів (спрощуючи – щоб не плутатися у підтипах та перехідних формах). Перший – це пушкове волосся: коротке, світле, дуже тонке та малопомітне. Воно є вже у новонародженого малюка. Другий тип – це термінальне волосся. Воно розвивається з пушкового – і лише в деяких місцях. Термінальне волосся – це волосся у нас на голові, під пахвами і на лобку, волосся брів, вії та волосинки в носі. І також деякі волосинки на тілі – ті, які товщі, темніші та жорсткіші. В чоловіків більше термінального волосся (на грудях у чоловіка, наприклад, до 90% волосся може бути термінальним); у жінок – більше пушкового волосся (у здорової жінки кількість термінального волосся на тілі рідко перевищує 35%). Як раз у наявності цих двох типів нашої «шерсті» ховається відповідь на питання «Чому ми голі (тобто, лисі)?» Кількість волосяних фолікулів – а відповідно й кількість волосин – у нас приблизно така сама, як і у будь якого іншого ссавця відповідного розміру (не вірите – перерахуйте). Але більшість з цих волосин (ті, які пушкові) майже не помітні. Ось ми і видаємося голими.

Чому наш волосяний покрив розвинений настільки слабо? Ще Дарвін припустив, що у всьому винуватий статевий відбір: безволосі самиці здавалися первісним самцям більш привабливими і вони, послідовно вибираючи пару згідно свого смаку, закріпили «безволосість» у нас у генах. Зараз панує інша думка: втрата волосяного покриву повинна була захистити наш мозок. Наш мозок дуже чутливий до перегріву – він гине при нагріві приблизно у 42°C. Тому для його безпеки нашим пращурам знадобилася якомога більша охолоджуюча поверхня – і такою поверхнею стала наша відкрита шкіра з великою кількістю потових залоз і нещільно розташованими короткими волосинками. Густа шуба чудово захищає від прямого сонячного проміння (і вона залишилася у нас на голові); але вона заодно заважає випаровуванню. Якщо волога зі шкіри (наш піт) не випарує – шкіра охолоне недостатньо, що приведе до перегріву. Тому еволюція використала вже перевірене рішення. Перевірене на носорогах, бегемотах та слонах, які через великий розмір теж мають проблеми з охолодженням. Вона (еволюція) зробила волосяний покрив рідкішим, чим відкрила шкіру та значно збільшила площу випаровування. Волосся, тим не менш, в нас менше не стало: на нашій шкірі – виключивши «скальп» – розмістилися від трьох до п’яти мільйонів волосяних фолікулів (залежно від раси і генотипу). Кількість фолікулів на тілі, до речі, однакова і у чоловіків, і у жінок.

Є забавна теорія, яка стверджує, що втрата волосся несе відповідальність за появу родини (тієї звичної та добре нам знайомої родини, яку звуть «нуклеарною» – батько, мати і діти). Дитинча шимпанзе чіпляється за материнське хутро і руки у мами залишаються вільні – а значить, мама-шимпанзе без завади може себе прогодувати. У мами-людини хутра, за яке міг би вчепитися малюк, немає; а значить, для того, щоб себе прогодувати, їй необхідна допомога зі сторони. Тому нашим далеким мамам-предкам довелося винайти способи закріплення за собою постійного помічника у здобуванні харчів.

Незважаючи на те, що мало хто може бачити наше волосся на тілі – воно грає важливу роль практично в усіх культурах. Чи це волосся естетичне, чи ні? Давні китайці й греки, наприклад, вважали волосся на тілі ознакою звіриного начала і намагалися максимально його видаляти; а от сучасні кореянки – навпаки, навіть намагаються пересадити волосся на лобок, коли їм здається, що їх покрив там недостатньо густий. Для середньовічного хрестоносця пишний волосяний покрив на тілі був ознакою мужності, а для його арабського сучасника – ознакою варварства та неохайності.

Але незалежно від того, як сприймати волосся на тілі – воно багато чого про нас каже і надсилає в оточуючий світ дуже важливі сигнали. І це – вагома причина ставитися до нього з усією можливою увагою.

Інтерактивний кросворд "Екологія як наука"

Метаболізм. Інтерактивний кросворд.

Будова тварин

Різноманітність хордових

Підручник з біології, 7 клас, В.І. Соболь, 2015 рік

Підручник з біології 7 клас , В.І. Соболь, 2015 from Наталья Полищук

Добірка інтернет-ресурсів для учителя і учня

Добірка інтернет-ресурсів для учителя і учня from Наталья Полищук

Поліембріонія

 Поліембріонія — процес розвитку кількох зародків з однієї заплідненої яйцеклітини.

Поліембріонія доволі поширена серед різних груп тварин (війчасті та кільчасті черви, іноді у членистоногих, риб, птахів, ссавців). Як постійне явище вона притаманна деяким комахам (наприклад, їздцям) і ссавцям (наприклад, броненосцям).

У людини у разі поліембріонії народжуються однояйцеві близнята, які мають ідентичний набір спадкової інформації. Однояйцеві близнюки завжди однієї статі. Розрізняють специфічну поліембріонію (нормально властиву даному виду) і спорадичну (випадкову).

Специфічна поліембріонія трапляється в деяких мшанок, паразитичних перетинчастокрилих комах, із ссавців — у броненосців. Разючий приклад специфічної поліембріонії — розвиток з 1 зиготи до 3 тис. личинок у їздця з роду Litomastix.

Цікаво про запліднення

 Запліднення - процес злиття чоловічої та жіночої статевих клітин (гамет), що лежить в основі статевого розмноження. Внаслідок запліднення утворюється зигота, яка дає початок новому організмові.

У ссавців при заплідненні в яйцеклітину проникає лише один сперматозоїд, після чого яйцеклітина стає непроникною для інших сперматозоїдів. Таке явище називається моноспермією.

Проте у природі поширене і явище поліспермії. Поліспермія - проникнення при заплідненні в яйцеклітину кількох сперматозоїдів. Проте у тварин навіть при фізіологічно нормальній поліспермії (у деяких комах, акулових риб, хвостатих земноводних, плазунів, деяких птахів тощо) як правило, тільки один сперматозоїд з тих, що проникли в яйцеклітину, зливається з її ядром, а інші невдовзі гинуть.

При патологічній поліспермії у моноспермних тварин з ядром яйцеклітини зливається кілька сперміїв, внаслідок чого порушується нормальний перебіг дроблення яйцеклітини і вона гине на початку розвитку.

У рослин можливе проникнення в зародковий мішок кількох пилкових трубок, через що яйцеклітина і вторинна клітина іноді запліднюються кількома парами сперміїв.

Лейкоцити

 Лейкоцити - клітини крові, що здійснюють захисні функції (імунний захист).

Це клітини , що не мають постійної форми і здатні самостійно пересуватись у бік запального процесу . Вони також мають ядро і багато чим нагадують амебу.

Лейкоцити утворюються в червоному кістковому мозку, селезінці, тимусі, лімфатичних вузлах.

Тривалість життя лейкоцитів варіюється від декількох днів до декількох років.

Лейкоцити людини різні за виглядом і виконуваними функціями (але всі функції направлені на підтриму імунітету). Співвідношення різних типів лейкоцитів у крові людини називають лейкоцитарною формулою.

МОНОЦИТИ ( нерухомі макрофаги) - фагоцитоз бактерій.

Т-ЛІМФОЦИТИ - клітинний імунітет.

В-ЛІМФОЦИТИ - гуморальний імунітет.

БАЗОФІЛИ - виробляють гепарин і гістамін.

ЕОЗИНОФІЛИ - знешкоджують токсини, захист при алергії.

НЕЙТРОФІЛИ - (рухомі мікрофаги) - фагоцитоз бактерій

Ілля Ілліч Мечников

 Ілля Ілліч Мечников та теорія клітинного імунітету.

   Сьогодні часто можна почути: «Треба зміцнювати імунітет», «Організм повинен сам побороти хворобу», «Все залежить від захисних сил організму». І кожна людина розуміє, що влада будь-якого захворювання — не абсолютна, що воно починає брати гору лише тоді, коли сам людський організм ослаб і десь «зламався». Саме це наприкінці ХІХ століття — тоді, коли про таке поняття, як імунітет, ще ніхто й не чув — збагнув Ілля Мечников. Він сформулював загальну теорію запалення як захисної реакції організму в боротьбі з інфекцією та заклав основи імунобіології. Усі розуміли, що існують якісь хвороботворні бактерії, але Мечников першим заявив, що запалення — це не лише свідчення атаки мікробів, а й захисна реакція організму. Він помітив це під час дослідів із личинкою морської зірки: коли вчений ввів у неї шип троянди, то рухливі клітини обліпили його, намагаючись знешкодити шкідливого «нападника». Мечников назвав такий процес фагоцитарною реакцією організму, а клітини, які борються з мікробами — фагоцитами. Фагоцитарна теорія Мечникова стала наріжним каменем в сучасній концепції імунітету людини. Проте тривалий час його теорія зазнавала нищівної критики.

«Мечников — засновник клітинної (фагоцитарної) теорії імунітету — вважав, що основну захисну функцію організму мають наші клітини — лейкоцити. Інший вчений — німецький імунолог Пауль Ерліх — був засновником гуморальної теорії імунітету і вважав, що основну захисну функцію в організмі здійснюють антитіла, які

виробляються у відповідь на пошкодження організму. Сьогодні вже доведено, що в людини є і клітинний, і гуморальний імунітет. І не можна сказати, що важливіше, а що вторинне, — пояснює директор Національного музею історії медицини Вадим Шипулін. — Тож 1908 року Нобелівський комітет прийняв дуже мудре рішення — він присудив одну Нобелівську премію двом непримиренним противникам: Іллі Мечникову і Паулю Ерліху».

«Фагоцитарна теорія, створена понад чверть століття тому, протягом багатьох років активно заперечувалася з усіх боків, — сказав у нобелівській промові у Стокгольмі Ілля Мечников. — Тільки останнім часом вона була визнана багатьма вченими всіх країн. Тому можна сподіватися, що в майбутньому у медицині винайдуть ще не один засіб, щоб використовувати фагоцитоз в інтересах здоров'я».

Ще до присудження Нобелівської премії за відкриття імунітету в людини, англійський хірург Джозеф Лістер у промові, виголошеній на конгресі Британської медичної асоціації 1896 року, захоплено охарактеризував видатне значення наукових заслуг Мечникова: «Якщо в патології був коли-небудь романтичний розділ, то це — історія фагоцитозу». Луї Пастер також був прихильником фагоцитарної теорії Мечникова. Наукові дослідження Іллі Мечникова були визнані в усьому світі, він був обраний почесним академіком Російської академії наук і Петербурзької військово-медичної академії, почесним членом Паризької, Віденської, Нью-Йоркської, Бельгійської, Румунської та низки інших академій наук, Французької академії медицини, Шведського медичного товариства. Серед численних нагород і відзнак Мечникова — медаль Коплі Лондонського королівського товариства, ступінь почесного доктора Кембріджського університету.

Окрім значних заслуг у галузі імунології, до класичних робіт Мечникова належать праці з мікробіології. Серед них — дослідження з холери, тифу, туберкульозу, а також спільні з французьким ученим Емілем Ру дослідження з сифілісу. На той час збудник сифілісу був невідомим, а експериментально викликати цю хворобу в тварин ученим не вдавалося. Мечников вирішив працювати над страшною хворобою, яка викликала тяжкі ураження організму. Його обурювала позиція деяких моралістів, які бачили в цій хворобі «кару Божу». До того ж «французька хвороба», як називали сифіліс, часто вражала і тих, на кого Богові, здавалося б, гніватися немає за що: насамперед дітей, які народжувалися від хворих матерів або заражалися від них чи годувальниць через молоко. Крім того, сифіліс, який передається через спільний посуд і речі, стрімко поширювався у ХІХ столітті в деяких районах Росії, де панували перенаселення і антисанітарія. Мечников вирішує боротися з небезпечною хворобою і на свою власну премію, присуджену йому 1902 року на медичному конгресі в Мадриді, купує кілька… шимпанзе. Саме Мечников спільно з Емілем Ру зуміє вперше у світі викликати експериментально сифіліс у мавп. Завдяки цьому згодом буде відкрито збудник вищезгаданої хвороби — бліду спірохету. А ще пізніше Мечников винайде перші ліки від сифілісу.

Коли теорія Мечникова про роль фагоцитозу і функції лейкоцитів здобула визнання в науковому світі, він розпочав роботу над проблемами старіння і смерті. Прагнучи віддалити смерть, Мечников ретельно стежив за способом життя: пив лише кип'ячену воду, ніколи не їв немитих плодів, не вживав алкоголю, не грав в азартні ігри.

1903 року вчений опублікував книгу, присвячену «ортобіозу», або «вмінню жити правильно», яка називалася «Етюди про природу людини». В цій праці Мечников доводив, яким величезним є вплив харчування на тривалість життя. Він був переконаний, що для довголіття треба вживати велику кількість кисломолочних продуктів.

Сам Ілля Мечников помер у 71 рік після кількох інфарктів. До речі, у нього не було дітей. Причому, як пише його друга дружина Ольга Білокопитова, він прийняв таке рішення свідомо.

Незадовго до смерті Мечников написав: «Моя мати померла у 65 років, батько у 68, брат у 57. Серцева спадковість у мене, безперечно, погана. Тож нехай ті, хто вважає, що за моїми правилами я повинен був би прожити 100 років і більше „пробачать“ мені передчасну смерть з огляду на вищезгадані обставини».

Задачі з екології

 

Задачі з екології from Наталья Полищук

Знайомі незнайомці. Риби - клоуни

 

Рибка – клоун знайома всім завдяки диснеївському мультфільму «У пошуках Немо». Існує 28 різних видів риби-клоуна, що населяють Індійський і Тихий океани, Червоне море та Австралійський Великий Бар’єрний Риф. Риба-клоун живе в теплій воді, біля коралових рифів. Найбільшою загрозою для виживання риби-клоуна є забруднення океану, На щастя, популяції цих рибок в дикій природі все ще великі, ці рибки не входять до списку зникаючих видів.

Клоуни мають невеликі розміри. Вони можуть бути довжиною від 5 до 12 сантиметрів.

Середня вага таких рибок становить 250 грамів. Форма та розмір відрізняються від виду до виду.

Риби-клоуни також відомі як “anemonefish”, оскільки вони живуть у симбіозі з морськими анемонами. Риби-клоуни не можуть існувати без актинії (за зовнішню схожість з квіткою цей кораловий поліп називають морською анемоною). Зв’язок між клоуном та анемоном називається мутуалізмом, це означає, що обом видам це взаємовигідно. Рибки живляться залишками від трапез актиній і використовують їх отруйні щупальця, щоб захистити себе від різних хижаків. Aктинії ж використовують рибок - клоунів для видалення мертвих щупалець і збільшення циркуляції води (швидкий рух плавців збільшує аерацію води та кількість доступної їжі). Також рибки очищають актинію від сміття і відганяють від неї хижаків, наприклад крабів і риб-метеликів.

Окрім мертвих щупальців та залишків їжі від актиній, клоуни живляться планктоном, молюсками, дрібними ракоподібними та водоростями, тобто є всеїдними.

На рибок – клоунів, як і на інших, полюють хижаки, такі як акули, вугри та інші великі риби. Але, рибу-клоуна важко спіймати, вони ховаються в морському анемоні.

У цих рибок є товстий шар слизу на поверхні тіла, є припущення, що саме завдяки йому жалкі клітини актиній не наносять шкоди клоунам .

Риба-клоун живе в маленьких сімейних групах, що складаються з дорослої пари та їх потомства. Це територіальна тварина, яка буде запекло захищати свій будинок від інших клоунів.

Цікаво, що всі рибки - клоуни вилупляються з ікринок самцями. Якщо самиця в родинній групі гине, домінуючий самець переживає зміну статі і перетворюється на самицю.

Самки- клоуни відкладають ікринки двічі на місяць. Ікринки кріпляться на підводних каменях у «заростях» актиній. Самець опікується ними, поки мальки народяться.

Інкубація триває від 6 до 10 днів і закінчується народженням великої кількості молодих риб-клоунів, які з’являються зазвичай вночі.

Майже всі запліднені яйця вилупляться, а потомство досягне дорослого життя. Через це кількість клоун-рибок висока, а їх популяції стабільні.

Риб-клоунів часто тримають в акваріумах, але там вони можуть прожити лише 3 – 5 років . В дикій природі ці рибки живуть 7-10 років.

Мітоз у рослинній клітині

Знайомі незнайомці. Китова акула.

    Акула китова (Rhincodon typus) — найбільший вид акул, а також найбільший вид сучасних риб, довжиною 16-20 метрів і вагою до 20 тонн. Близько тонни важить тільки печінка! Як і в більшості видів акул самиці більші за самців.

     Китові акули мають сіре, коричневе або синювате забарвлення, при цьому живіт світліший, а спина покрита світлими смужками і плямами. Завдяки розмірам і незвичайному забарвленню, китових акул неможливо сплутати з іншими рибами. В'єтнамські рибалки називають цю акулу «Ка Онг», тобто «Пані Риба».

    Учені встановили, що китова акула в середньому живе 70 років, а статевої зрілості досягає лише к 30 рокам!

      Не зважаючи на значні розміри, китова акула для людини абсолютно безпечна, оскільки живиться  виключно планктоном та іншими дрібними організмами, відфільтовуючи їх з води.  Китова акула здатна профільтрувати до  6 тон води на годину.  На відміну від усіх інших акул рот у неї розміщений не на черевному боці, а в передній частині голови.

 Ширина роту дорослої особини 70-140 см.  Паща злегка прикрита і має зуби, та вони не для полювання . Зубів у китової акули майже 15 тисяч, але призначені вони  для «замикання» здобичі у роті. Адже акула рухається з широко розкритою пащею, а коли закриває рот, вода фільтрується крізь зяброві щілини, а відфільтровані організми потрапляють у шлунок.

Пересуваються ці хрящові риби доволі повільно, розвиваючи  швидкість до 5 км/годину, частіше й того менше.

 Шкіра китової акули дуже товста та міцна, в деяких крупних особин сягає 10-14 см. Дивує і здатність її шкіри до регенерації, адже навіть значні пошкодження загоюються доволі швидко, майже не залишаючи шрамів.

Наразі китова акула досліджується та вчені мають ще чимало питань щодо її способу життя, розмноження.

Виготовлення дидактичних ігор на липучках. Біологія від А до Я

Мій 8 Б

 

Про вивчення біології, природознавства та екології , природничих дисціплін у 2020-2021 навчльному році

Про вивчення біології, природознавства та екології , природничих дисциплін у 2020-2021 навчльному році from Наталья Полищук

Свідоцтво по підвищення кваліфкації

 

Мої розумнички 8Б:) Грамота за флеш - моб до Дня миру