Верблюди - кораблі пустелі

 Верблюдів називають справжніми кораблями пустелі. Пройти через пустелю та вижити вдається далеко не всім. А от верблюду це під силу. Як же ці тварини можуть тривалий час виживати в таких складних умовах?

Як насправді верблюди задовольняють свої потреби у воді? Вся справа в тому, що верблюди отримують воду з накопиченого в горбі жиру, при окисненні ста грамів жиру виходить 107 грамів води. Якщо все так просто, то чому тоді інші тварини не можуть пристосуватися до життя в пустелі? Адже жир є у всіх. Справа в тому, що для окиснення жиру необхідна велика кількість кисню, а для цього тварина повинна посилено дихати. При кожному вдиху в легені надходить сухе повітря пустелі, що йде з організму разом з дорогоцінною вологою. Але у верблюда волога, що при диханні виділяється з ніздрів, збирається в особливій складці і потрапляє назад в рот, запобігаючи втраті дорогоцінної рідини.

Верблюд може випити до 200 літрів води за раз, причому досить швидко. 100 літрів води - за 10 хвилин. На відміну від більшості теплокровних тварин, які підтримують постійну температуру тіла, температура тіла верблюдів змінюється в залежності від навколишньої температури. Вона може варіюватися в межах 35 - 40 градусів Цельсія. Це допомагає їм скорочувати витрату води на потовиділення, коли підвищується температура навколишнього середовища. Крім того у верблюдів практично не буває зневоднення. У той час як більшість тварин може загинути від зневоднення, втративши 20% маси тіла у вигляді води, верблюди можуть вижити, втративши до 40% маси тіла без серйозних наслідків.

Коли жир з горба використовується, горб потихеньку спадає. Як тільки верблюд набирає вагу, горб знову ідновлює свою форму. Але чому жир зберігається саме в горбу? Вся справа в тому, що жир виступає в ролі ізоляційного матеріалу, що запобігає втраті тепла. Горби служать своєрідним природним «дахом», що захищає спину верблюда від палючого сонця.

Цікаво про зозулю

 Природа нічого не робить просто так.

Наприклад, зозулі підкладають свої яйця в гнізда інших птахів не тому, що не хочуть піклуватися про потомство . На думку багатьох орнітологів , зозуля не може висиджувати свої яйця сама, так як вони з'являються з великим проміжком часу (від двох до трьох днів). Це означає, перше її пташеня вже вилупилось би, а останнє яйце ще було б свіжим. Це призводило б до неминучої загибелі пташенят: першого вже потрібно годувати, а останнього ще висиджувати ... За сезон зозуля відкладає більше десяти яєць.

Замість того, щоб будувати власне гніздо, зозулі підкладають свої яйця в гнізда дрібних горобцевих птахів. Свої яйця зозуля намагається підкинути в ще незакінчену кладку.

Коли самка зозулі знаходить придатне гніздо, то за час відсутності господарів вона викидає з нього одне з яєць, і замінює його своїм. Іноді, щоб відкласти яйце в чуже гніздо, зозуля користується допомогою самця, який своїм оперенням здалеку дещо нагадує яструба. Самець починає літати навколо обраного гнізда, а птах, побачивши його , зі страху залишає кладку. Тоді зозуля, швидко підлетівши до спорожнілого гнізда і викинувши одне хазяйське яєчко, кладе на його місце своє. Птах, що повернувся, бачить, що всі яйця на місці і продовжує висиджування.

За своїм забарвленням яйця зозуль схожі на яйця птахів - господарів гнізда. Через те, що ембріональний розвиток зозуленят короткий - всього близько 12 днів, - це дозволяє їм вилупитися раніше сусідів по гнізду. Потім зозуленя починає методично викидати всі яйця або навіть вже вилупившихся пташенят. Для цього у сліпого і начебто безпорадного пташеняти є особливий механізм: на голій спині знаходиться чутлива зона, при дотику до якої включається інстинкт викидання, що діє протягом пеших чотирьох днів. Допомагаючи собі крилами, він піднімає ношу на спину, задкує до краю гнізда, напружившись, піднімається на ногах і скидає яйце або пташеня вниз. Зозуленя не заспокоїться, поки не викине всіх з гнізда. Подібний сценарій реалізується природою тому, що виросте зозуленя набагато більше прийомних батьків, отже, йому необхідна вся принесена ними їжа.

Іноді птахи-господарі бувають набагато менше прийомного зозуленяти, але вони все одно не помічають своєї помилки і цілими днями носять корм для величезного приймака. На 20-ту добу він покине гніздо, обігнавши останніх в два, а то і три рази.

Але, незважаючи на це, зозулі - одні з найкорисніших наших птахів. Зозулі знищують навіть тих шкідників, яких не їдять інші птахи

Білий ведмідь

Ведмі́дь бі́лий (Ursus maritimus) є найбільшим представником родини Ведмежих, і одночасно найбільшим сучасним сухопутним хижаком; в харчових ланцюгах Арктики він уособлює найвищий рівень. Цей звір добре адаптований до умов свого існування: його щільне хутро та товстий шар жиру добре ізолюють організм тварини від холоду, білий колір чудово маскує при полюванні. Завдяки таким адаптаціям білий ведмідь здатний полювати на суходолі, на морській кризі, а також у воді.

 

Ніс та шкіра білого ведмедя чорні, а хутро — незабарвлене напівпрозоре, від чого справляє враження білого. Таке хутро є добрим камуфляжем, а також відмінним теплоізолятором. На підошвах лап білого ведмедя також росте жорстке хутро, яке виконує функцію теплоізоляції та запобігає ковзанню на кризі. Білий ведмідь є єдиним видом родини ведмежих, якому притаманна така особливість (хутро на підошвах лап), і це є однією з діагностичних ознак виду.

Хутро білого ведмедя абсорбує ультрафіолетове випромінювання. Щільне підшерстя забезпечує дуже якісну теплоізоляцію: білий ведмідь зазнає перегріву вже при +10 °C. Також завдяки високоякісній теплоізоляції хутра  білий ведмідь є практично невидимим для приладів нічного бачення, побудованих на принципі уловлювання  інфрачервоного випромінення ; за допомогою такого приладу можна побачити тільки кінчик його морди та нагріте повітря при видиху.

 

Остеві шерстинки, що ростуть крізь підшерстя, є відносно рідкими. Вони досягають приблизно 12—16 сантиметрів довжини (на череві довші), і є порожніми всередині. Ця ость жорстка, блискуча та пряма, і запобігає злипанню підшерстя при намоканні. Завдяки такій структурі хутра вода легко обтрушується до того, як встигне замерзнути. Також білі ведмеді для видалення води з хутра часто качаються в снігу: при низьких температурах сніг  має досить високу спроможність до адсорбування вологи і таким чином витягує воду з ведмежого хутра.

 

Білий ведмідь - один з великих ссавців, це найбільший сухопутний хижак на Землі. Довжина тіла дорослого ведмедя доходить до двох з половиною, а в деяких окремих випадках до трьох метрів. Вага його становить від 300 до 800 кілограмів. Ікла цього хижака мають довжину п'ять, а кігті шість сантиметрів.

Білі ведмеді - чудові плавці і нирці. У дикій природі ці незвичайні тварини Півночі в середньому живуть близько двадцяти років. 

За рік білий ведмідь з'їдає до п'ятдесяти тюленів. Також не гребує морським зайцем, кільчастою нерпою і рибою. У рідкісних випадках може напасти на моржа, білуху, песця або птахів.

Полюють білі ведмеді, використовуючи спеціальну тактику. Вони тихо підходять до лунки і чатують біля неї до тих пір, поки тюлень не вирине вдихнути повітря. Коли тварина виринає, ведмідь глушить її ударом лапи , і швидко витягає з води  на лід . Тільки 1 з 20 таких полювань буває вдалим. Гастрономічні уподобання білого ведмедя своєрідні. Він в першу чергу з'їдає шкуру тюленя і його жир і лише в рідкісних випадках, якщо дуже голодний, то решту туші теж. Якщо ж ні – все інше залишається для бажаючихJ

 Крім їжі, отриманої в результаті полювання, ведмеді їдять падло, викинутих на берег китів, нарвалів, білуг, рибу. Харчуються  білі ведмеді і яйцями, пташенятами, дитинчатами  тварин, яких куди легше зловити, ніж дорослу особину. Може вполювати й оленя, лемінга, гуску тощо…

Влітку раціон  білого ведмедя стає досить мізерним. Він поїдає ягоди, рибу, водорості, падло, лишайники . Також може здійснювати  набіги на склади і смітники  арктичних селищ.  У цей важкий час ведмідь може втрачати до половини своєї ваги .

Білі ведмеді бувають дуже агресивні, але це трапляється зазвичай в шлюбний сезон, коли самці можуть битися один з одним за самок. На відміну від самців, самки білих ведмедів доброзичливі, терплячі і дуже дбайливо ставляться до ведмежат. Причому вони можуть жити  по сусідству одна з одною і навіть виховувати своїх дитинчат спільно з сусідськими. Були помічені випадки, коли білі ведмедиці усиновлювали осиротілих ведмежат.

Самці білих ведмедів становлять загрозу для ведмежат, і тому ведмедиці охороняють від них дитинчат.

Наразі  світова популяція білого ведмедя перебуває під загрозою. За останніми підрахунками вчених, його чисельність становить не більше 20-25 тисяч особин. 

 З давніх – давен місцеві жителі полювали на білого ведмедя. Щоправда, більше заради хутра, ніж заради м'яса. А от печінку білого ведмедя взагалі ніколи не вживали в їжу.  Чому?

Печінка - безпосередній учасник жирового обміну, який у білих ведмедів має кілька особливостей. Хижак їсть тих тварин, жир яких містить ретинол (вітамін А) і який накопичується в печінці білого ведмедя у величезній  кількості. Вітамін А тільки в невеликій кількості корисний для організму людини , але при надмірному вживанні він стає отрутою.

Щоб було наочніше, звернемося до цифр. На добу людині потрібно 800-900 мкг вітаміну А, небажані наслідки настають при перевищенні цього обсягу в чотири рази. 100 грамів печінки білого ведмедя містить приблизно 400 тисяч мкг, що приблизно в 400 разів більше денної норми людни. Якщо з'їсти таку кількість органу, може погіршитися зір, з'явитися сильний головний біль, нудота, блювота, сповільнитися пульс. Далі можуть спостерігатися судоми і параліч, а в окремих випадках - смерть.  Були випадки, коли по незнанню цілі експедиції гинули від такого обіду.

І, до речі, немає жодного надійного способу приготування печінки білого ведмедя, який би допоміг знизити в ній концентрацію вітаміну А.