ЯЗИК

  Язик і визначення смаку їжі в ротовій порожнині.

 Язик - це рухливий м’язовий орган, утворений м’язовою посмугованою скелетною тканиною, на слизовій оболонці якого містяться смакові рецептори.

  Слизова оболонка язика вкрита багатошаровим плоским епітелієм. На верхніх та бокових поверхнях язика розташовані сосочки. У людини чотири види сосочків: нитевидні, грибовидні, жолобоваті (такі, що оточені валом) та листовидні. У товщі епітелія грибовидних, жолобоватих та листовидних сосочків розташовуються смакові бруньки — комплекс спеціалізованих рецепторних смакових клітин, що утворюють орган смаку. Нитевидні сосочи містять рецептори дотику (тактильні рецептори).

 Завдяки цим рецепторам ми розрізняємо кисле, солодке, солоне, гірке і таким чином визначаємо смак їжі, а також якість речовин, що надійшли до ротової порожнини (нехарчові або шкідливі речовини рефлекторно викидаються з неї). Крім того, язик бере участь у перемішуванні їжі, ковтанні, а разом з губами та зубами - у формуванні членороздільних звуків мови. Дуже важливою є роль язика при смоктанні молока матері немовлятами та грудними дітьми. 

 

 

 

 

 

СЛИННІ ЗАЛОЗИ

 

Сли́нні за́лози — це травні залози, протоки яких відкриваються у ротову порожнину. Вони секретують травний сік — слину. Розрізняють малі та великі слинні залози. 

Слиновиділення називають салівацією. До складу слини входять травні ферменти, що петравлюють вуглеводи ( зокрема, амілаза), муцин ( бере участь у формуванні харчової грудки), лізоцим ( природна  антибактеріальна речовина).

Функції слинних залоз:

Екзокринна — секреція білкових і слизових компонентів слини;

Ендокринна — секреція гормоноподібних речовин;

Фільтраційна — фільтрація рідинних компонентів плазми крові з капілярів до складу слини;

Екскреторна — виділення кінцевих продуктів метаболізму.

 У людини є три пари великих слинних залоз:

привушні — крупнодольчасті, альвеолярного типу, виділяють серозний (рідкий) секрет, вивідна протока відкривається на рівні другого верхнього кутнього зуба;

піднижньощелепні — альвеолярно-трубчастої будови, виділяють серозний секрет, вивідна протока відкривається на дні ротової порожнини в основі вуздечки язика;

під'язикові — дифузно розсіяні під слизовою дна рота, виділяють мукозний (багатші на муцин) секрет, протоки відкриваються спільно з протокою піднижньощелепної залози (головна) і дифузно в різних ділянках слизової рота. Крім крупних, поверхня слизової рота всіяна великою кількістю дрібних залоз, які постійно її зволожують.

 

РОТОВА ПОРОЖНИНА. ТРАВЛЕННЯ В РОТОВІЙ ПОРОЖНИНІ

 

   Травний канал починається ротовою порожниною. У ній оцінюється смак їжі, визначається її придатність (їстівне чи неїстівне), починаються процеси механічного (пережовування) та хімічного (розщеплення за участі ферментів) перетворення їжі. Зовні ротова порожнина обмежена губами й щоками. Верхню стінку ротової порожнини утворює піднебіння. Передня його частина - це тверде піднебіння, основу якого складають кістки, а задня - м’яке піднебіння, утворене м’язами. Обидві частини піднебіння вкриті слизовою оболонкою .

Язик і визначення смаку їжі в ротовій порожнині. Язик - це рухливий м’язовий орган, утворений м’язовою посмугованою скелетною тканиною, на слизовій оболонці якого містяться смакові рецептори. Завдяки цим рецепторам ми розрізняємо кисле, солодке, солоне, гірке і таким чином визначаємо смак їжі, а також якість речовин, що надійшли до ротової порожнини (нехарчові або шкідливі речовини рефлекторно викидаються з неї). Крім того, язик бере участь у перемішуванні їжі, ковтанні, а разом з губами та зубами - у формуванні членороздільних звуків мови.

Зуби та механічна обробка їжі. У ротовій порожнині розташовані зуби, які слугують для захоплення, відкушування і пережовування їжі. Вони закріплені в лунках зубних відростків нижньої та верхньої щелеп (зубних альвеолах). Слизова оболонка, що вкриває зубні відростки щелеп, утворює ясна.

Хімічна обробка їжі в ротовій порожнині.

Процеси ферментативного перетравлювання їжі починаються в ротовій порожнині. У цьому процесі бере участь слина, яку виробляють слинні залози. У людини є три пари великих слинних залоз: привушні, підщелепні і під’язикові (мал. 46). За добу всі слинні залози разом виділяють у ротову порожнину 0,5-2 л слини. Крім великих слинних залоз, слизова оболонка рота всіяна численними дрібними слинними залозами.

Слина - це безбарвна слизувато-клейка слаболужна рідина, до складу якої входять вода (близько 98,5 %), ферменти (лізоцим, амілаза і мальтаза) та слиз муцин. Лізоцим знезаражує мікроорганізми, сприяє загоєнню ран слизової оболонки рота. Травні ферменти амілаза і мальтаза частково розщеплюють складні вуглеводи до більш простих. Муцин зволожує та обволікає їжу, забезпечує краще проковтування харчової грудки.

ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ! Подрібнення і розтирання їжі має виняткове значення для її перетравлювання. У разі ретельного розжовування їжа повністю просякається слиною, а отже, ферменти слини здатні діяти на всю їжу.

ЦІКАВО ЗНАТИ! Посилене виділення слини в разі споживання дуже кислих фруктів розбавляє (зменшує концентрацію) кислоту, яка могла б зруйнувати ніжні клітини слизової оболонки.

ПРЯМА КИШКА

 Пряма кишка являє собою кінцевий відділ товстої кишки та закінчення травного тракту. У ній накопичуються калові маси. 

 Вона розташована в порожнині малого таза, починається на рівні 3-го крижового хребця і закінчується заднім проходом ( анальним отвором) в області промежини.

 Довжина її 14—18 см, діаметр змінюється від 4 см на початку до 7,5 см в найширшій її частині, далі пряма кишка знову звужується до розмірів щілини. 

Пряма кишка виконує функцію дефекації, заключну функцію кишечника.

ТОВСТИЙ КИШЕЧНИК

 

З тонкої кишки, довжина якої у дорослих становить 5-7 м., а загальна площа слизової (за рахунок ворсинок) сягає 500 м:, харчові речовини потрапляють у товсту кишку.

В будові товстої кишки виділяють наступні відділи: сліпа, ободова, сигмоподібна і пряма кишок (rectum). Її слизова оболонка не має ворсинок.

 Місце впадіння тонкої кишки в сліпий відділ товстої кишки має кільцевий сфінктер (плеціокальний клапан) за допомогою якого харчові маси порціями по 40-50 мл періодично переходять із порожнини тонкої кишки у товсту.

Загальна довжина товстої кишки у дорослих становить 1-2 метри. В нижньому відділі травного тракту ферментативна обробка їжі майже припиняється, але починаються гнильні та бродильні процеси під дією багато чисельних, в тому числі корисних, бактерій. В цих умовах, перш за все, починається інтенсивне розщеплення рослинної целюлози до рівня моноцукрів, янтарної та молочної кислоти. Бактерії товстої кишки живляться неперетравленими залишками білків і амінокислот. Основними продуктами діяльності бактерій товстої кишки є синтез вітаміну К, D та вітамінів групи В. Разом з цим побічними продуктами діяльності кишкових бактерій є утворення отруйних для організму сполук ряду філохінонів, а саме: індолу, скатолу, фенолу та інших речовин, які потрапляють у кров, з нею досягають печінки і лише там нейтралізуються.

У товстих кишках із харчової маси всмоктуються залишки води, а із твердих речовин (хімуса) утворюються калові маси, які поступово переходять у пряму кишку та виводяться з організму при акті дефекації, який здійснюється рефлекторно.

Хоча товста кишка не відноситься до фізіологічно найактивніших органів, з нею пов'язаний цілий ряд захворювань. До них належать порушення моторики, проблеми з травленням і всмоктуванням, запалення ( зокрема, апендицит) і новоутворення . Для профілактики захворювань товстої кишки рекомендовано збалансоване харчування.

Серед інфекційних хвороб з переважним ураженням товстої кишки найбільш частими є шигельоз, амебіаз, балантидіаз  тощо. Деякі гельмінти колонізують товсту кишку, спричинюючи ентеробіоз, трихоцефальоз тощо.

Функції товстого кишечнику:

*Травна - у товстому кишечнику завершуються процеси травлення під дією підшлункового, кишкового соків і часткове розщеплення харчових волокон та інших органічних речовин ферментами мікроорганізмів;

*Всмоктувальна - всмоктування води (1/3), глюкози, вітамінів, амінокислот, солей, часткове всмоктування білків їжі, що не перетравилися, та білків - продуктів життєдіяльності мікроорганізмів у негідролізованому стані (всмоктуванню заважає лише віддаленість рештків білків від слизової оболонки кишечнику);

*Регуляторна - стимуляція імунної системи (антигенні продукти життєдіяльності мікроорганізмів та неперетравлених білків) і регуляція вегетативної нервової системи;

*Синтезуюча - біосинтез вітамінів мікрофлорою товстого кишечнику, які частково використовуються організмом: тіаміну (В1), рибофлавіну (В2), пантотенової кислоти (В3), фолацину (Вс), ніацину (РР), біотину (Н), піридоксину (В6), філохінону (К) та їх всмоктування. Доведено, що мікрофлора кишечнику здійснює синтез вітамінів В1, В2, В6, В12, РР, К. Важливо, що синтезуючі функції серйозно порушуються при дефіциті в їжі клітковини й органічних кислот, що є в овочах, плодах, а також при надлишковому харчуванні рафінованими вуглеводами і білками. Зменшується синтез вітамінів і при запорах, що сприяють розвитку гнильної мікрофлори

*Захисна - захист кишечника від патогенних мікроорганізмів, перешкоджаючи їх життєдіяльності та розмноженню через антагонізм.

У товстому кишечнику особливу фізіологічну роль відіграє його мікрофлора. Мікрофлора здатна виконувати три функції: травну, синтезуючу і захисну. Для нормальної життєдіяльності мікроорганізмів необхідні слабокисле середовище і харчові волокна. Найкращим засобом підтримання кишкової мікрофлори в активному стані є кисломолочні продукти (діють за рахунок молочнокислих бактерій), пектини і клітковина фруктів, ягід, овочів. М'ясо сприяє розвитку гнильних бактерій. Гниючі калові маси створюють лужне середовище і сприяють росту патогенної мікрофлори.

ТОНКИЙ КИШЕЧНИК

 Тонкий кишечник починається дванадцятипалою кишкою, в яку відкриваються протоки підшлункової залози та печінки ( від жовчного міхура).

З дванадцятипалої кишки харчові речовини переміщуються у подальші відділи тонкої кишки: порожню та клубову.  

В цих відділах травного тракту, перш за все, продовжуються і остаточно завершуються процеси перетравлення білків, жирів та вуглеводів. Це здійснюється за рахунок ферментів кишкового соку, яких нараховують близько 20. Так, наприклад, ферменти ерепсин і нуклеаза, доводять розпад пептонів до амінокислот; ліпази перетравлюють жири до рівня гліцерину та жирних кислот: твертази та амілази розчинюють вуглеводи до глюкози та інших моноцукрів. Більша кількість ферментів кишкового соку утворюється епітелієм слизової кишки, забезпечуючи пристінкове перетравлення. Разом з цим в тонкій кишці відбувається інтенсивне всмоктування речовин, а саме: амінокислот білків, глюкози та частково гліцерину — у кров; жирних кислот і більшої частини гліцерину — у лімфу.

Довжина тонкої кишки  у дорослих становить близько4,5- 5 м., а загальна площа слизової (за рахунок ворсинок) сягає 500 квідратних метрів.

 Річ  в  тому, що у зв’язку з виконанням основної функції – розщеплення поживних речовин та їх всмоктування – у тонкій кишці є структури, що збільшують поверхню  всмоктування. Це перш за все колові складки, що утворені слизовою оболонкою разом з підслизовим прошарком. Колові складки мають висоту до 1 см. На поверхні слизової оболонки є численні кишкові ворсинки  і кишкові крипти , що також збільшують поверхню всмоктування кишки.

ДВАНАДЦЯТИПАЛА КИШКА

Дванадцятипала кишка є початком тонкої кишки і з'єднує воротарний відділ шлунка та порожнисту кишку. Вона має вигляд підкови, оберненої навколо головки підшлункової залози. Розрізняють чотири частини дванадцятипалої кишки: верхню, низхідну, нижню горизонтальну та висхідну.

 Дванадцятипала кишка є своєрідним центром регуляції секреторної, моторної та евакуаторної діяльності шлунково-кишкового тракту.  До неї відкриваються протоки підшлункової залози та печінки ( від жовчного міхура). Надходячи до дванадцятипалої кишки, їжа піддається дії соку підшлункової залози (панкреатичного), кишкового соку та жовчі.

За допомогою ферментів, що входять до складу панкреатичного і кишкового соків, та за допомогою жовчі  відбувається гідроліз білків, жирів і вуглеводів.

СТРАВОХІД

СТРАВОХІД — це відділ травного каналу, який поєднує глотку зі шлунком.

Орган розташований позаду трахеї, являє собою вузьку м'язову циліндричну трубка завдовжки близько 25 см і близько 3 см завширшки. У верхній та нижній частині стравоходу є сфінктери (м'язи-стискачі, які регулюють виведення з трубки, а його скорочення перешкоджає поверненню вмісту назад). 

Рідка їжа проходить стравоходом за 1-2 секунди, а тверда — за 8-9 секунд

Робота стравоходу:

• харчова грудка пересувається стравоходом завдяки перистальтичним рухам (кільцеві м'язи позаду грудки скорочуються, а перед нею розслабляються кільцеві м'язи та скорочуються подовжні м'язи); 

• під час автоматичного розслаблення сфінктера харчова грудка потрапляє до шлунка, а його скорочення перешкоджає поверненню вмісту шлунка в стравохід.

Сфінктер – м'яз-стискач, який регулює виведення з трубки, а його скорочення перешкоджає поверненню вмісту назад. 

 

Травна система

 

ТРАВНА СИСТЕМА – сукупність органів, які забезпечують механічну й хімічну обробку їжі, вивільнення з неї поживних речовин та їхнє всмоктування, а також виведення з організму неперетравлених і незасвоєних решток їжі з організму (сукупність органів, будова і функції яких пристосовані для ефективного здійснення процесів травлення). 

Травна система складається з таких органів: ротова порожнина, глотка, стравохід, шлунок, тонкий та товстий кишечник, закінчується анальним отвором.

Травна система людини наскрізна, складається з трьох відділів, починається ротовою порожниною та закінчується анальним отвором.

Шлунково-кишковий тракт має вигляд трубки з розширенням (шлунок) і петлями (кишки) загальною довжиною 6-9 м: починається ротовою порожниною, за нею розміщені глотка, стравохід, шлунок, тонкий кишечник,  товстий кишечник і завершується анальним отвором.

Побудований так, що їжа по ньому може просуватися тільки в одному напрямі (від рота до анального отвору), тому людина може продовжувати харчуватися й тоді, коли з'їдена раніше їжа ще перетравлюється.

Допоміжні органи травної системи: травні залози (слинні, печінка із жовчним міхуром і підшлункова залоза) виробляють секрети, необхідні для процесів травлення. Ці органи виробляють та зберігають речовини, які допомагають травленню, але їжа крізь них не проходить.

ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ ТРАВНОЇ СИСТЕМИ:

ШЛУНОК

Шлу́нок — це непарний мішкоподібний м'язовий порожнистий орган, зазвичай з товстими м'язовими стінками, розширений відділ травного каналу де їжа накопичується (депонується) і перетравлюється.

 Розрізняють вхідну частину (дно шлунка), середню частину (тіло) та вихідну частину (воротареву). Вихідний отвір шлунку замикають кільцевий м'яз — сфінктер.

Шлунок  вміщує у дітей від 0,2 до 0,6 л, а у дорослих 1-2, іноді до 4 л їжі.  Їжа до шлунку потрапляє зі стравоходу .  Тут вона піддається частковій хімічній та механічні обробці, перетворюючись на хімус, після чого спеціальний м'яз- замикач ( пілоричний сфінктер ) відкривається у тонку кишку, а саме у її дванадцятипалу частину.

Внутрішня будова шлунка.

Шлунок покритий простим циліндричним епітелієм. М'язова оболонка стінки шлунка утворена трьома шарами гладеньких м'язів. На слизовій оболонці стінки шлунка міститься велика кількість вм'ятин (шлункові ямки), на дні яких відкриваються шлункові залози, які виділяють слиз, травні ферменти й гормони, що регулюють процес травлення (у 1 мм2 слизової оболонки міститься до 100 залоз, одні з яких виділяють слиз, другі – соляну кислоту, інші – ферменти). 

Будова стінки шлунка. 

Особливість будови: м'язова оболонка стінки шлунка утворена трьома шарами гладеньких м'язів.

Слизова оболонка шлунка містить залози, які утворюють шлунковий сік.

 До складу шлункового соку входять ферменти (пепсин,ліпаза,хімозин), соляна кислота, спеціальний слиз , який захищає стінки шлунка від механічних та хімічних пошкоджень. За добу у дорослої людини виробляється до 2,0-2,5 літрів шлункового соку.

 Травлення в шлунку може відбуватися лише за температури тіла 36-37 °С і за наявності соляної кислоти (кислотність шлункового соку дорівнює рН = 1 – 2,5).

Всмоктування продуктів перетравлення їжі у шлунку незначне, лише у пілоричному відділі може всмоктуватись вода, алкоголь, моноцукри,  гастрин.

За умов неправильного, нераціонального, нерегулярного харчування у людини розвивається захворювання гастрит, яке згодом може призвести до виразкової хвороби шлунку.

ПІДШЛУНКОВА ЗАЛОЗА як орган травної системи

Підшлункова залоза — це велика травна залоза, розташована позаду шлунка. Складається з головки, тіла і хвоста. Має вигляд видовженої пірамідки завдовжки 20 см і розташована за шлунком (якщо людина стоїть) або під шлунком (якщо лежить на спині).

Це залоза змішаної секреції, яка виробляє як травний сік (екзокринна функція) так і гормони (ендокринна функція).

Підшлункова синтезує гормони інсулін і глюкагон, що регулюють рівень глюкози в крові людини.

Одна з головних функцій підшлункової залози – вироблення травного соку. Найбільше його виділяється на вуглеводну їжу, трохи менше - на білкову, а ще менше - на жирну. Клітини залози виділяють ще спеціальний фермент, який захищає їх від самопереварювання. 

Підшлункова залоза в добу виділяє від  1 до 4 л панкреатичного соку, який по дрібних вивідних протоках поступає в  головну протоку, що впадає в 12-палу кишку. Склад соку змінюється залежно   від того, що людина поїла. Виділятися він починає через 1-3 хвилини після вживання їжі і закінчує через  6-10 годин.

Сік підшлункової залози лужний і містить наступні основні групи ферментів.

 По-перше, це пептідази (в основному трипсін та хемотрипсін, що діють на білки, а також амінопептідази, які остаточно перетравлює білки до амінокислот).

 Другою групою ферментів є ліпази, які за рахунок їх активації жовчю печінки, діють на жири, перетравлюючи їх до гліцерину та жирних кислот. 

Третя група ферментів об'єднує амілази (мальтозу та лактазу), які діють на вуглеводи, перетравлюючи їх до глюкози та інших моноцукрів.

Секреція підшлункової залози регулюється нервовим (блукаючим нервом) та гуморальним шляхами. Збудниками блукаючого нерва є вид та запах їжі, а також акти жування та ковтання їжі. Гормональну регуляцію здійснює гормон дванадцятипалої кишки — секретин. 

Кількість та склад підшлункового соку залежить від виду їжі. Наприклад, на м'ясо, підшлункового соку виділяється в 2,5 рази більше, ніж на жирну їжу; на хліб та інші вуглеводи максимальна активність залози спостерігається в продовж першої години після приймання їжі; на м'ясо — на другій годині і так далі.

Розміри та маса залози з віком значно змінюються: у 5 років її вага становить 20-30 г, у 15 років — 60 г, а у дорослої людини — до 100 г.

За розмірами підшлункова залоза росте до 8 років, а ферментативна активність її білкових ферментів наростає до 6 років, ліпази — до 7-9 років; У вуглеводних ферментів максимальна активність настає у 9-10 років. Ці данні слід враховувати при організації харчування дітей.

ЗУБИ

 

Механічне  подріблення їжі здійснюється за допомогою зубів та язика.

Кожен зуб має коронку, що вкрита емаллю і виступає в порожнину рота, та корінь зуба, що заглиблюється у товщу альвеолярних відростків верхньої або нижньої щелепи. На межі коронки і кореня виділяють шийку зуба. Основна тканина зубів це дентин, який на 70-80 % складений з неорганічних солей фосфорнокислого та фтористокислого кальцію. У складі емалі зубів вміст неорганічних речовин сягає 96-98 % тому вона дуже тверда. Центральна частина зубів заповнена пухкою сполучною тканиною, що пронизана нервами, кровоносними сосудами та лімфатичними протоками і називається пульпою зуба. Через пульпу здійснюється обмін речовин у тканинах зубів.

 Доросла людина має 32 зуби (кожна й частина верхньої або нижньої щелепи містить 2 різці, 1 ікло, 2 малих корінних або кутніх чи премолярних та З великих корінних або кутніх чи молярних зуба).

 Зуби закладаються та розвиваються у товщині щелеп. У 4-6 місяців після народження дитини починають виростати тимчасові (молочні) зуби: спочатку різці, потім моляри. Ріст молочних зубів триває до 2-2,5 років і за цей період їх виростає до 20 (по 10 в кожній щелепі: 4 різці, 2 ікла, 4 моляри ).

 Постійні зуби закладаються ще на 5-ому місяці розвитку зародку, але починають прорізатися у 6-7 років, замінюючи собою молочні зуби. Під час розвитку дітей основна кількість постійних зубів (до 28) виростає до 14-15 років і лише треті моляри ( зуби мудрості) можуть прорізатися у різні строки аж до віку 25-29 років. Треті великі зуби особливого значення для травної системи людини не мають, так як зазвичай  не парні і до того ж вони живуть короткий час.

Молочні зуби мають таку ж будову та хімічний склад, як і постійні, але вміст неорганічних речовин у складі їх тканин у 1,5-2 рази менший тому вони крихкі та ніжні, що слід враховувати при організації харчування дітей.

Найбільш вразливий негативний вплив на стан емалі завдає молочна кислота, яка є продуктом розпаду вуглеводів в ротовій порожнині під дією ферментів слини. Негативний вплив на стан емалі завдає також різке коливання температури, нестача у складі їжі вітамінів В і Д, мікроелементів кальцію, фосфору та відсутність ультрафіолетових сонячних променів. Профілактика карієсу повинна включати повноцінне харчування та дотримання гігієни ротової порожнини з обов'язковою чисткою зубів після кожного прийому їжі.

АПЕНДИКС

 Апе́ндикс (від лат. appendix vermiformis) — червоподібний відросток — периферійний лімфоїдний орган, що розташований на куполі сліпої кишки людини.

 Функція апендиксу не з'ясована остаточно, про що певною мірою свідчить відсутність значних змін у пацієнтів, яким було виконано апендектомію (видалення апендиксу). Проте, було опубліковано дані про значення цього органу в підтримці сталості кишкової флори та імунітету.

Довжина апендикса у людини здебільшого коливається в межах 2-20 сантиметрів, діаметр — 3—7 мм; найчастіше апендикс знаходиться в правій клубовій ямці живота. Сам апендикс може змінювати своє положення відносно купола сліпої кишки. Зовні апендикс вкритий очеревиною (іноді — лише наполовину). Стінка аппендикса складається з таких шарів: підочеревинного, м'язового, підслизового (багатого на лімфоїдні елементи) та слизової оболонки, що вистилає його порожнину. Щодо очеревини розрізняють внутрішньо- та позаочеревинне розміщення апендикса.

Слизова та підслизова оболонки містять численні лімфоїдні вузлики. У дітей та підлітків загальна їх кількість досягає 600–800. 

ЖОВЧНИЙ МІХУР

 

Жо́вчний міху́р (ЖМ) (лат. vesica biliaris) — це тонкостінний орган травної системи, що є резервуаром жовчі, яка надходить по загальній печінковій та міхуровій протоках, і виробляється печінкою (вихід жовчі з печінки у цей час заблокований завдяки скороченню м'яза - замикача спільної жовчної протоки). Жовчний міхур має форму видовженого мішка, завдовжки 8-12 см, завширшки — 3-5 см і вміщає 40-70 мл жовчі.

ПЕЧІНКА

 

Печінка є найбільшою залозою організму (вага досягає 1,5 кг), яка розташована в правому підребер'ї. Сама печінка ділиться на дві частини або долі: ліву і праву. Між долями розташовані ворота печінки, через які до неї входять кровоносні судини (втому числі воротна вена, яка збирає і несе у печінку кров віл кишок), нерви, лімфатичні протоки, та виходить жовчна протока.

Печінка є своєрідним сховищем речовин і біохімічною лабораторією організму. Так, наприклад, продукти перетравлення вуглеводів (моно-цукри) в печінці перетворюються у глікоген, який накопичується в її клітинах. Коли виникає потреба у створенні додаткової енергії (наприклад, при фізичних навантаженнях), глікоген печінки переробляється у цукор декстрозу і з кров'ю надсилається до м'язів та інших тканин організму і там включається в схеми синтезу аденозінтрифосфорної кислоти (АТФ яка і є носієм енергії). В печінці відбуваються також процеси гемолізу (руйнування) еритроцитів крові, що відмирають. Із гемоглобіну таких еритроцитів, між іншим, вивільнюється залізо (гем), яке накопичується у спеціалізованих клітинах паренхіми печінки і далі може поступово використовуватись при синтезі нових еритроцитів крові в червоному кістковому мозку.

Найважливіша функція печінки полягає у нейтралізації токсинів, які утворюються в організмі, або потрапляють до нього з їжею чи водою. Токсини чаю, кави, какао, алкоголю, тютюну, під дією клітин печінки, перетворюються у не шкідливі речовини і видаляються, посередництвом крові, через нирки. Деякі токсичні кінцеві продукти перетравлення їжі в кишечнику (наприклад, індол, що містить сірку і є побічним продуктом неповної переробки надлишків білків яєць, м'яса або бобів) в печінці підлягають детоксикації і видаленню у складі жовчі.

Жовч містить 90 % води і 10 % неорганічних і органічних речовин. До складу неорганічних речовин жовчі входять жовчні пігменти білірубін та білівердін, іони калію, натрію та ін. Органічні речовини жовчі представлені глікохолєвою та глікохолетовою жовчними кислотами, холестерином, лецетином, тяуцином та іншими речовинами.

Структурно — функціональною одиницею печінки є високо спеціалізовані клітини гепатоцити.

Зайві та шкідливі для організму речовини, що містяться в крові, проходять через гепатоцити і, за рахунок хімічних реакцій розпаду, перетворюються в продукти видалення у вигляді жовчі. Але жовч в організмі є не тільки зайвим продуктом, що підлягає видаленню, так як має ще певну роль і в регуляції та здійсненні процесів перетравлення їжі. Так, наприклад, не зважаючи на те, що ферментів у складі жовчі нема, вона приймає участь у процесах активізації ліпази та інших ферментів кишкового соку. По-друге, жовч обумовлює емульгацію жирів до дрібних краплинок, які краще піддаються дії ліпаз. Жовч також активно впливає на процеси всмоктування стінками кишок продуктів перетравлення їжі і, нарешті, жовч сприяє підсиленню (через кров) виділення підшлункового і шлункового соку. Кількість жовчі, що виробляється, з моменту народження дитини вже достатня для емульгації жирів молока. В перші роки життя дитини вміст жовчних кислот у складі жовчі відносно високий. В дошкільний та молодший шкільний вік кислотність жовчі значно знижується, а у дорослих знову суттєво зростає. Вказана динаміка свідчить про те, що для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку жирна їжа є занадто важкою, тоді як білкова та вуглеводна є найбільш придатною.

За добу у дорослої людини виробляється до 1000 мл жовчі. Видалення жовчі регулюється рефлекторно (від рецепторів, що спрацьовують при попаданні їжі у шлунок та кишки) і гуморально (під дією гастрина шлунка або спеціального інкрета слизової дванадцятипалої кишки холіцистокініна). Печінка інтенсивно росте до 25 років, збільшуючи масу від 150 г (у новонародженої дитини) до 1500 г (у дорослих).

Кишковопорожнинні. Таблиці для роботи.

 

Кишковопорожнинні. Гідра.

Історія відкриття

Гідру звичайну вперше побачив А. Левенгук.  Розглядаючи водяних тварин, він помітив чудовисько з «рогами»,  а також ріст «бруньок» на тілі. Науковці того часу не надали значення знахідці Левенгука.

Лише через 40 років швейцарський учений Абраам Трамбле вперше описав цю тварину . Саме Трамбле дав їй назву «гідра», підкреслюючи тим самим особливість цієї істоти..Трамбле писав про гідру так: «Якщо розрізати тварину на кілька шматочків, то вони перетворюються із часом на стільки ж гідр. Надрізані вздовж гідри перетворювалися на істот з кількома ротовими кінцями, які заковтували їжу. Хіба це не «Лернейська гідра?»

Місця існування

В озерах, річках, ставках з   чистою, прозорою водою зустрічаються  маленькі ( від 5 – 7 мм) прозорі тварини   – прісноводні гідри. А в морях мешкають інші представники кишково-порожнинних : медузи, актинії, коралові поліпи тощо.

Хоча кишковопорожнинні побудовані досить просто, зовні вони дуже різноманітні. Багато які з них утворюють колонії, а окремі особини мають форму поліпа чи медузи. Поліпи — малорухливі або прикріплені тварини. Часто вони утворюють колонії. Медузи — це поодинокі плаваючі організми, тіло яких має вигляд парасольки зі щупальцями з країв. Розміри різних видів кишково-порожнинних становлять від 1 мм до 2 м у діаметрі.

 

Будова гідри

Тіло гідри має майже правильну циліндричну  форму. На одном кінці тіла  знаходиться  рот, оточений  5 – 12 щупальцами, на  другому  кінці тіла розташовується   підошва.

Гідрам, як і іншим кишковопорожниннм властива  променева симетрія.  Це ознака характерна для сидячих або малорухливих тварин.

Клітини кишковопорожнинних диференційовані не лише морфологічно, а й функціонально. Уперше в них з’являються залозисті, нервові, епітеліально-м’язові й статеві клітини, а також нервова система.

•        Тіло гідри має вигляд мішка, стінки якої складаються із двох шарів клітин – зовнішного (эктодерми)   і внутрішнього (энтодерми).  Між  зовнішнім і внутрішнім шаром розміщується середній шар міжклітинної речовини – мезоглея.

•        В середині тіла розміщується кишкова порожнина

•        В зовнішньому шарі найбільше розміщується шкірно-м’язевих клітин. Вони утворюють покриви тіла. В основі кожної  такої клітини  є скоротливе  м’язове волоконце, яке відіграє важливу роль у пересуванні  тварин.

•        В зовнішньому шарі розміщуються і нервові клітини. Вони мають зірчасту форму з довгими виростами. Вирости  сполучаються  один з одним,  утворюючи  нервове сплетіння. Тип такої нервової системи – дифузний.

Гідра може реагувати на зовніщні подразники. Доторкання до тіла,  зміну температури, появу у воді різних розчинних речовин та інші

•        Все тіло гідри і особливо її щупальця  містять велику кількість жалких клітин. Жалкі клітини містять жалку  капсулу  та  жалку нитку. Зовні  розміщуєтться  чутлива ворсинка. Жалкі клітини слугують засобом захисту або нападу.

•        Клітини энтодерми містять травні клітини, які мають джутики. Ці клітини забезпечують перетравлення їжі. Також тут розміщуються і залозисті клітини, які виділяють у кишкову порожнину травні соки. Ще ентодерма містить і проміжні клітини. Їх функція – регенерація. Пошкоджене тіло гідри  легко відновлює свої втрачені частини тіла. Цей процесс і  називають регенерацією.

•        Гідра розмножується нестатевим та статевим способами. Кишковопорожнинних тварин відносять до гермафродитів.

 

Тимус ( вилочкова залоза)

📌 Ти́мус або загрудни́нна за́лоза  — належить до центральних залоз імунного захисту, кровотворення, в якому відбувається диференціація Т-лімфоцитів, що потрапляють сюди з током крові з кісткового мозку.

📌 Розташований тимус у передній верхній частині грудини у проміжку між правою і лівою середостінними частинами пристінкової плеври.

 📌Тимус  утворюють дві асиметричні й дещо видовжені частки — права й ліва, які посередині зрослися між собою. Кожна з часток загруднинної залози має конусоподібну форму. Верхівки обох часток розташовані в межах передньої ділянки шиї, позаду груднинно-під'язикового і груднинно-щитоподібного м'язів. Позаду залози розташовані верхня частина серця.

📌У часточці тимуса розрізняють:

центральну ділянку ( мозкову речовину) та

периферійну ділянку ( кіркову речовину).

📌Тимусу властива вікова інволюція ( поступове зменшення розмірів та значна індивідуальна і вікова мінливість)

Найбільшої маси в 37,5 г тимус досягає в ранньому дитячому віці та до періоду статевого дозрівання. У віці понад 16 років маса залози поступово зменшується.

Відсутність інволюції тимуса — це прояв тяжкої патології, яку називають тиміко-лімфатичним статусом. Її супроводжує дефіцит глюкокортикостероїдів кори надниркових залоз; цей дефіцит проявляється зниженням опірності організму до інфекцій та інтоксикацій, особливо збільшується ризик виникнення злоякісних новоутворень.

📌 Залоза утворює кілька гормонів:

Тимозин, Т-активін, тималін  ,тимопоетин та інші. Усі вони є поліпептидами і відіграють велику роль в розвитку захисних імунологічних реакцій організму, стимулюючи утворення антитіл.

 Вроджене недорозвинення або відсутність тимуса, а також його гіпофункція  характеризуються гіперплазією лімфатичних вузлів, пригніченням клітинного імунітету і синтезу імуноглобулінів, імунодефіцит.

 З гіперфункцією вилочкової залози пов'язують розвиток ряду аутоімунних захворювань, в тому числі з ураженням інших ендокринних залоз (наприклад, β-клітин підшлункової залози) і відповідно з їх гіпофункцією (цукровий діабет). Міастенія, розсіяний склероз, розвиток тимом ( пухлин тимусу).

 

Мікроскоп

📌 Мікроско́п — збільшувальний прилад для розглядання дрібних, невидимих для неозброєного ока, предметів.

Корпус мікроскопа утворюють основу і штатив.

До штатива прикріплений предметний столик і приєднаний тубус.

У верхній частині тубуса розташований окуляр, через який розглядають досліджуваний об'єкт, в нижній частині тубуса мікроскопа розташовані об'єктиви.

Аналізований об'єкт прикріплюється до предметного столика за допомогою затискачів.

 Важливою складовою частиною мікроскопа є джерело світла.

 Освітленість регулюється за допомогою діафрагми.

 Для переміщення предметного столика передбачені макрогвинт і мікрогвинт.

📌Для збільшення зображення в мікроскопі використовуються 2 лінзи (збільшувального скла). Одна з них знаходиться в об'єктиві, а інша — в окулярі.

Збільшення мікроскопа дорівнює добутку збільшення лінзи окуляра на збільшення лінзи об'єктива.

Збільшення = окуляр х об'єктив.

📌 Історично першим приладом, який використовувався з такою метою був оптичний ( світловий) мікроскоп, дія якого базується на заломленні світла системою лінз. Оптичний мікроскоп дає збільшення до 3000 разів.

 📌У електронному мікроскопі , винайденому в 30-х роках 20 сторіччя, збільшене зображення одержують за допомогою пучків електронів. Він дає збільшення в десятки і сотні тисяч разів.

📌 Винайдені у 80-х роках 20 ст. атомний силовий мікроскоп та тунельний мікроскоп дозволяють розглядати зображення об'єктів ядерного масштабу — окремі атоми  й молекули. Хід променів в мікроскопі відбивається від дзеркальної поверхні нижче спостережуваного об'єкта, проходить крізь досліджуваний об'єкт, входить до об'єктів мікроскопа, збільшується за рахунок лінзи і окуляра, і тоді ми побачимо збільшене зображення.

ІСТОРІЯ

📌На початку XVII століття по всій Європі використовувались перші мікроскопи. Благородних учених дуже приваблювала  можливість побачити світ  крихітного.

📌 У 1665 році англійський учений Роберт Гук  відкрив крихітні частинки, які назвав клітинами, бо вони йому нагадали схожі на клітки келії  монахів. Це спостереження Гука відкрило шлях до відкриття спершу мікроорганізмів , а потім дало усвідомити таємницю всього живого.

📌 Антоні ван Левенгук — голландський торговець — був зачарований наукою. Дізнавшись про мікроскоп Гука, він вирішив створити свій. Він власноручно зробив мікроскоп, який складався з двох латунних пластин і маленького шматочка скла, що виконувало  роль лінзи. Щоб працювати з ним треба покласти зразок на вістря голки. За його задумом Ви якомога сильніше наближаєте око  до лінзи, тож можете бачити вістря голки і покласти туди зразок: комаху, чи ще щось.

📌  У 1675 році ван Левенгук використовував такий мікроскоп для дослідження краплини води , коли побачив щось надзвичайне: світ повний істот, яких ніхто ніколи не бачив — мікроорганізмів. В мікроскопа був механічний предметний столик, засіб для фокусування і все те, що потрібно для дослідження зразка. Так були відкриті живі одноклітинні організми, яких Антоні ван Левенгук на той час назвав «Анімалькулі» - крихітні тваринки.