субота, 31 липня 2021 р.

Везикула

 


Взагалі передача інформації від клітини до клітини, від тканини до тканини, від особини до особини – є однією з головних передумов еволюції і становлення життя. Багатьом відомо, що передачу інформації між клітинами та тканинами забезпечують хімічні речовини, що їх називають медіаторами. В широкому розумінні слова до цих речовин можна віднести навіть гормони. Всі медіатори виробляються і в подальшому виділяються назовні тими чи іншими клітинами. Далеко не всі медіатори є білкової природи, але все одно вони транспортуються за допомогою системи пухирців. 

Синтез медіаторів тим чи іншим чином «зав’язаний» на мембранах внутрішньоклітинного апарату – ендоплазматичного ретикулуму (тобто сітки, мережі), що являє собою велику розгалужену мережу канальців та кишень, оточених одношаровою мембраною і найчастіше пов’язаних з ядром. І от, коли якась речовина синтезувалася і потрапила всередину таких канальців, від них відбруньковується маленький пухирець( везикула), що містить цю речовину і транспортується до «сортувального пункту», функції якого всередині клітин виконує комплекс Гольджі (за ім’ям італійського вченого Камілло Гольджі, Нобелівського лауреата 1906 року).

Ця структура може повернути речовину назад до ретикулуму, може надіслати її до поверхні клітини з метою подальшого вивільнення речовини у позаклітинний простір, може направити її до інших внутрішньоклітинних структур і т.д.

І весь цей транспорт забезпечується так само мембранними пухирцями, що несуть всередині конкретні речовини. Чим більш складна організація клітини, тим важче доставити необхідні речовини за адресою без помилки. Саме тому ці маленькі пухирці, або мембранні везикули і є надзвичайно важливими компонентами складної регуляції функцій організму. Без них неможливі передача нервових та гуморальних сигналів, обмін речовин, вища нервова діяльність, тощо. 

Лізосоми

 


Лізосоми (з грец. lysis  розчинення, soma  тіло) – це одномембранні органели еукаріотичних клітин, які мають вигляд округлих тілець. В одноклітинних організмах їх роль полягає у внутрішньоклітинному травленні, у багатоклітинних – вони виконують функцію розщеплення чужорідних для клітини речовин. Лізосоми можуть бути розташовані у будь-якому місці цитоплазми. Відкриті лізосоми бельгійським цитологом Крістіаном де Дювом у 1949 році.

Будова. Лізосоми мають вигляд міхурців діаметром близько 0,5 мкм, оточених мембраною і заповнених гідролітичними ферментами, що діють у кислому середовищі. Ферментний склад лізосом дуже різноманітний, він утворений протеазами (ферменти, що розщеплюють білки), амілазами (ферменти для вуглеводів), ліпазами (ферменти ліпідів), нуклеазами (для розщеплення нуклеїнових кислот) та ін. Усього нараховується до 40 різних ферментів. При ушкодженнях мембрани ферменти виходять у цитоплазму і викликають швидке розчинення (лізис) клітини. Лізосоми утворюються шляхом взаємодії КГ і гранулярної ЕПС. Ферменти лізосом синтезуються в гранулярній ЕПС та за допомогою міхурців переносяться до КГ, розташованого поряд з ендоплазматичною сіткою. Відтак через трубчасті розширення КГ ферменти переходять на його функціональну поверхню і упаковуються в лізосоми.

Функції. Залежно від функцій виділяють різні види лізосом: фаголізосоми, аутофаголізосоми, залишкові тільця та ін.  

Аутофоголізосоми утворюються при злитті лізосоми з аутофагосомою, тобто міхурцем, який містить власні макромолекулярні комплекси клітини, наприклад, цілі клітинні органели, або їх фрагменти, які втратили функціональну здатність і підлягають знищенню.

 Фаголізосоми (фагосоми) утворюються шляхом поєднання лізосом з фагоцитозними або піноцитозними міхурцями, які містять захоплений клітиною матеріал для внутрішньоклітинного перетравлювання. Активні ферменти в них безпосередньо контактують з біополімерами, які підлягають розщепленню. 

Залишкові тільця – це оточені мембраною нерозщеплені частинки, що можуть тривалий час залишатися в цитоплазмі і тут утилізуватися або шляхом екзоцитозу виводитися поза клітину. У залишкових тільцях нагромаджується матеріал, розщеплення якого ускладнено (наприклад, пігмент коричневого кольору – ліпофусцин, який ще називають "пігментом старіння"). Отже, основними функціями лізосом є:

  • 1) аутофагія – розщеплення в аутофаголізосомах власних компонентів клітини, цілих клітин або їхніх груп (наприклад, розсмоктування хвоста пуголовка, підгрудинної залози у підлітків, лізис клітин печінки при отруєнні);
  • 2) гетерофазія – розщеплення в фаголізосомах чужорідних речовин (наприклад, розщеплення органічних часток, вірусів, бактерій, які потрапили в клітину тим чи іншим шляхом);
  • 3) травна функція – в одноклітинних організмах ендосоми зливаються з фагоцитозними міхурцями і утворюють травну вакуолю, яка здійснює внутрішньоклітинне травлення;
  • 4) видільна функція – видалення з клітини за допомогою залишкових тілець неперетравлених решток.

Клітинний центр

 


Клітинний центр (центросома)  немембранна органела еукаріотичнчх клітин, що складається з центріолей. Уперше виявлена в 1888 році Теодором Бовері, який назвав її "особливим органом клітинного поділу". У клітині, яка перебуває на початку інтерфази, ця органела знаходиться біля ядра. Вона виявлена в усіх клітинах тварин (за винятком яйцеклітин), у водоростей (вищі рослини його не мають) і в клітинах грибів.

Будова. Клітинний центр складається, як правило, з двох центріолей, розташованих під прямим кутом одна до одної. Перебувають вони в ділянці світлої цитоплазми (центросфери), від якої розходяться мікротрубочки. Аномальне збільшення кількості центріолей характерне для багатьох ракових клітин. Кожна центріоля клітинного центру має вигляд порожнистого циліндра діаметром близько 0,15 мкм і довжиною 0,5 мкм. Стінки циліндра формує віночок з 9 груп мікротрубочок (по 3 мікротрубочки в групі, тобто з 9 триплетів), розміщених по колу. Наприкінці інтерфази біля кожної материнської центріолі утворюється дочірня, дещо коротша, розміщена перпендикулярно до материнської. Таким чином, перед мітозом клітина містить дві пари центріолей.

Функції. Активна роль клітинного центру виявляється при поділі клітини. Центріолі розходяться до полюсів клітини і організовують розміщення мікротрубочок у структуру, яка має назву веретена поділу. Центріолі беруть участь в утворенні мікротрубочок цитоскелета. Крім участі в поділі ядра, клітинний центр відіграє важливу роль у формуванні еукаріотичних джгутиків і війок. Його центріолі формують базальне тіло, що лежить в основі джгутиків. У організмів, позбавлених центріолей (наприклад, у сумчастих грибів, покритонасінних рослин), джгутики не розвиваються. Отже, для клітинного центра характерними є дві функції: участь у поділі клітини та організація цитоскелета.

Плазматична мембрана клітини

 

Функції клітинних мембран

Забезпечують зв'язок клітин між собою і навколишнім середовищем

Поділяють внутрішнє середовище клітини на відсіки - компартменти

На поверхні мембран розміщаються клітинні структури: рибосоми, ферменти, пігменти та ін.

У біологічних мембранах відбуваються процеси, пов'язані зі сприйняттям і передачею інформації, формуванням і передачею збудження, перетворенням енергії та ін.

Біологічні мембрани – це тонкі (6-10 нмліпопротеїдні плівки, які відокремлюють клітину від зовнішнього середовища та забезпечують здійснення процесів всередині клітини. 

Біомембрани є одним з основних компонентів клітини, їх у своїй основі мають мембранні органели, вони характерні для ядерної оболонки і з них побудована цитоплазматична мембрана. 

У складі мембран є: 1) ліпіди (близько 40%) – фосфоліпіди, гліцероліпіди, холестерин та ін.; 2) білки (близько 60%), які можна згруповувати за розташуванням (поверхневі, периферичні, внутрішні, інтегральні), біологічним значенням [ферментні, рецепторні і структурні); 3) вуглеводи в складі глікопротеїдів та гліколіпідів. Відповідно до рідинно-мозаїчної моделі будови (С. Сингер, Г. Ніколсон, 1972 р.), біомембрани – це напівпроникний біліпідний шар із вбудованими в нього білками. 

Ліпідний бішар побудований із фосфоліпідів, які є амфіфільними сполуками, що і визначає їхню рухливість, здатність самовідновлюватися та вибіркову проникність для речовин. В оточенні води фосфоліпіди мають властивість організовуватися таким чином: гідрофільні голови спрямовані назовні та контактують з водою, а гідрофобні хвости орієнтовані всередину та контактують лише з хвостиками сусідніх фосфоліпідів. При цьому виникає два типи утворень: а) міцели – невеликі сферичні частинки, у яких хвости фосфоліпідів спрямовані всередину; б) бімолекулярні шари – це утвори, у яких гідрофобні хвости фосфоліпідів розташовані між двома шарами їх гідрофільних голівок.

пʼятниця, 30 липня 2021 р.

ГЛІКОКАЛІКС



📌Над плазматичною мембраною тваринних клітин лежить тонкий (10-20 нм) поверхневий шар — глікокалікс. Складається з вуглеводів, ковалентно приєднаних до мембранних білків (глікопротеїди), і частково зі сполук вуглеводів з ліпідами (гліколіпіди).
📌Глікокалікс, як і клітинні стінки рослин, утворюється внаслідок життєдіяльності самих клітин. Він приєднується до плазматичної мембрани й виконує такі функції:
📍забезпечує безпосередній зв’язок між клітинами та зв’язок клітин з навколишнім середовищем;
📍захисну;
📍через глікокалікс клітина сприймає подразнення;
📍рецепторну;
📍завдяки наявності ферментів може брати участь у позаклітинному травленні.
📌Незначна товщина і низька щільність глікокаліксу не дають змоги виконувати опорну функцію.

ВАКУОЛІ



📌Вакуолі – одномембранні органели, заповнені рідиною. Утворюються вакуолі з міхурців ЕПС(Ендоплазматичної сітки) або КГ (Комплексу Гольджі).
📌Розташовуються в цитоплазмі прокаріотичних клітин (наприклад, газові вакуолі), клітинах тварин (наприклад, травні та скоротливі вакуолі), рослин (осморегуляторнізапасаючі вакуолі). Особливо добре розвинені вакуолі в клітинах рослин, де займають більшу частину клітини.
📌Мембрана, що їх оточує, називається тонопластом, а водний вміст – клітинним соком. Вакуолі рослин необхідні для регулювання тургорного тиску та pH цитоплазми. У вакуолях зберігаються найрізноманітніші речовини, деякі із яких можуть мати поживну цінність. Також вакуолі можуть накопичувати пігменти, такі як антоціанін, зокрема у пелюстках для приваблення запилювачів. Склад і концентрація клітинного соку дуже мінливі і залежать від виду рослини та функцій вакуолей.
📌Функції.
У клітинах вакуолі виконують дуже різні функції:
❗️перетравлення складних органічних речовин (травні вакуолі одноклітинних тварин),
❗️видалення надлишку води і продуктів обміну (скоротливі вакуолі прісноводних водоростей та одноклітинних тварин), ❗️запасання речовин (клітини грибів і рослин),
❗️підтримання сталої форми клітини (завдяки тургору, який здійснюється із залученням водного вмісту осморегуляторних вакуолей),
❗️накопичення токсичних продуктів обміну ("ізолюючі" вакуолі щавлю),
❗️захист від поїдання (алкалоїди у вакуолях пасльонових) та ін.

Рибосоми



Рибосоми- немембранні органели, функцією яких є синтез білків з амінокислот. Складаються з великої та малої субодиниць та містять рибосомальну РНК. Утворюються у ядерці клітини. Кількість рибосом в клітині залежить від її метаболічної активності. Найбільше цих органел в клітинах, що швидко діляться або синтезують велику кількість білків.

Внутрішня будова жаби


 

Травна система

 у земноводних має складнішу, ніж у риб, будову. Широкий рот веде до великої ротової порожнини. У ротовій порожнині (на щелепах, піднебінні) більшості земноводних розташовані дрібні однотипні зуби. Добре розвинутий язик. Він липкий. Язик безхвостих земноводних переднім кінцем прикріплений до нижньої щелепи, задній його кінець вільний і під час захоплювання здобичі викидається назовні. Проковтуванню їжі допомагають очні яблука. Шлунок слабо відмежований від стравоходу. Кишечник відкривається у клоаку. Важливу роль у травленні їжі відіграють травні залози: печінка і підшлункова залоза.

Органами дихання

у більшості земноводних у дорослому стані є легені. Повітря у легені надходить через дихальні шляхи: довгу трахею (у хвостатих) або коротку трахейно-гортанну камеру шляхом заковтування. Значну роль у газообміні всіх земноводних відіграє шкіра.

Кровоносна система

земноводних у зв’язку з наявністю легень складається з двох кіл кровообігу: великого і малого. Серце у них трикамерне (два передсердя та один шлуночок). До всіх органів, окрім голови, тече змішана кров.

Органи виділення

представлені тулубовими нирками та видільними протоками, що відкриваються у клоаку. У земноводних є сечовий міхур. Продукти обміну речовин частково виділяються через шкіру.

Обмін речовин.

 Слабкий розвиток легень, змішування артеріальної і венозної крові у шлуночку серця не забезпечують органи тіла великою кількістю кисню, тому процеси окиснення у тканинах відбуваються повільно, виділяється мало енергії і температура тіла земноводних невисока і непостійна. Земноводні — холоднокровні тварини.

Центральна нервова система

у земноводних складається з таких самих відділів, що й у риб, але передній мозок більших розмірів і розділений на півкулі. Мозочок розвинений гірше, що зв’язано з обмеженістю їх рухів.

Будова органів чуття

 Органи зору характеризуються наявністю опуклої рогівки, лінзоподібного кришталика. У більшості земноводних (за винятком хвостатих) очі захищені повіками: верхньою, нижньою та миготливою перетинкою; є слізні залози.

 Орган слуху складається з внутрішнього та середнього вуха, відмежованого від навколишнього середовища барабанною перетинкою. У земноводних наявний голосовий апарат.

Органами нюху є зовнішні та внутрішні ніздрі. За запахом вони розрізняють їжу, середовище, представників свого виду.

 Органи смаку розвинені слабо.

Особливості скелета амфібій



Особливості скелета

 У ньому розрізняють скелет голови, тулуба і кінцівок. Череп переважно хрящовий, але складається з меншої кількості кісток, ніж череп риб. Хребет диференційований на 4 відділи: шийний, тулубний, крижовий і хвостовий. У шийному відділі є лише один хребець. За допомогою двох потиличних виростів череп з’єднується з шийним відділом хребта, що забезпечує рухливість голови у вертикальній площині. Число тулубових хребців різне (від 7 до 100), а крижовий хребець 1. У хвостовому відділі хребців багато (у хвостатих), або вони зрослися в одну хвостову кістку (у безхвостих).

Скелет кінцівок складається зі скелета вільних кінцівок і скелета їхніх поясів.

Передні кінцівки утворені кістками плеча, передпліччя та кисті, а заднікістками стегна, гомілки та стопи. Відділи кінцівок рухомо з’єднуються між собою за допомогою суглобів. У більшості земноводних стопа має по 5 пальців. У безхвостих земноводних пальці стопи з’єднуються між собою плавальною перетинкою, що забезпечує їхнє пересування у воді.

Пояс передніх кінцівок утворений парними кістками: лопатками, воронячими кістками та ключицями. Воронячі кістки з’єднуються з грудиною.

Грудної клітки у земноводних немає.

Пояс задніх кінцівок утворений парними кістками: сідничними, клубовими та лобковими. Він кріпиться до крижового відділу хребта, утвореного одним хребцем. Однак у будові як самих кінцівок, так і їхніх поясів у земноводних є примітивні ознаки: неповне окостеніння поясів; відсутність зв’язку плечового пояса з осьовим скелетом; розташування плеча і стегна паралельно до поверхні землі.

Скелетна мускулатура м’язи більш диференційовані. Добре розвинені м’язи вільних кінцівок та їх поясів.

 

Зовнішня будова жаби

КЛАС ЗЕМНОВОДНІ

Земноводні, або амфібії — перша група хребетних тварин, що у процесі історичного розвитку вийшла на сушу, однак їх розмноження та розвиток відбувається у прісній воді. Вихід земноводних на сушу пов’язаний із виникненням багатьох прогресивних ознак: появою п’ятипалої кінцівки; розвитком легень; розділенням передсердя на дві камери; появою двох кіл кровообігу; прогресивним розвитком центральної нервової системи і органів чуття.

Клас Земноводні налічує понад 2,8 тис. видів (з них в Україні — 17), які належать до трьох рядів: Хвостаті (тритони, саламандри), Безхвості (жаби, ропухи), Безногі (червуги).

Місця проживання земноводних.

Багато земноводних значну частину життя проводять у прісних водоймах або поблизу них. По берегах озер і ставків зустрічаються озерна і ставкова жаби. Водойми зі стоячою або слабопроточною водою та болота населяють кумки. Деякі жаби (земляна, трав’яна, гостроморда) до води приходять лише під час розмноження. Більшість видів безногих земноводних ведуть підземний спосіб життя. Земноводні активні в теплий період року. При зниженні температури до 4 °С вони впадають у заціпеніння. Зимують, зазвичай, на дні водойм (зелені жаби) або в укриттях на суші (тритони, кумки, ропухи).

Особливості будови земноводних.

 Тіло земноводних коротке, широке, без вираженого хвоста (жаби) або довге з хвостом (тритони, саламандри). У всіх земноводних, крім безногих, є дві пари кінцівок, які закінчуються пальцями, для пересування на суші.

Шкіра тонка, гола, з численними слизовими залозами. Слиз зменшує тертя земноводних у воді, запобігає проникненню в шкіру хвороботворних бактерій і грибів, деякою мірою захищає її від пересихання, створює рідку плівку, в якій розчиняється атмосферний кисень і таким чином забезпечується дихання через шкіру. Забарвлення тіла захисне або попереджувальне. Окремі види земноводних (деревні квакші) здатні змінювати забарвлення залежно від кольору фону. На голові земноводних міститься пара великих опуклих очей і пара ніздрів.

 

середа, 28 липня 2021 р.

 


📌Всесвітній День боротьби з гепатитом відзначається 28 липня. Ця дата - нагадування всьому людству про глобальну проблему поширення такого важкого захворювання, як гепатит.
📌Гепатит – це запалення печінки. Як правило, викликається вірусною інфекцією. Існує 5 основних вірусів гепатитів: A, B, C, D і E. Гепатит є одним з найбільш серйозних і поширених інфекційних захворювань на планеті, є глобальною проблемою з можливістю викликати спалахи і приводити до епідемічного поширення захворювання. Гепатити В і С викликають хронічний перебіг у сотень мільйонів людей, є основною причиною цирозу і раку печінки.

📌Причиною зараження гепатитами А і Е зазвичай стає вживання забруднених харчових продуктів або води. Гепатити В, С і D передаються парентерально, тобто в результаті контактів з інфікованою кров’ю, при сексуальних контактах.
📌Про те, що гепатит - глобальна проблема охорони здоров’я красномовно свідчать наступні сумні факти: близько 1 мільйона щорічних смертельних випадків обумовлено вірусними гепатитами, кожна третя людина у світі (тобто близько двох мільярдів) інфіковані вірусом гепатиту В, а кожен дванадцятий живе з хронічною інфекцією гепатиту В або С. Більшість інфікованих людей не підозрюють про своє захворювання і можуть передавати інфекцію іншим людям.
Джерело: Управління охорони здоров'я Миколаївської облдержадміністрації.




СПОДОБАЛАСЬ СТАТТЯ? ПОДІЛИСЬ З ДРУЗЯМИ!