Знайомі незнайомці. Риби - клоуни

 

Рибка – клоун знайома всім завдяки диснеївському мультфільму «У пошуках Немо». Існує 28 різних видів риби-клоуна, що населяють Індійський і Тихий океани, Червоне море та Австралійський Великий Бар’єрний Риф. Риба-клоун живе в теплій воді, біля коралових рифів. Найбільшою загрозою для виживання риби-клоуна є забруднення океану, На щастя, популяції цих рибок в дикій природі все ще великі, ці рибки не входять до списку зникаючих видів.

Клоуни мають невеликі розміри. Вони можуть бути довжиною від 5 до 12 сантиметрів.

Середня вага таких рибок становить 250 грамів. Форма та розмір відрізняються від виду до виду.

Риби-клоуни також відомі як “anemonefish”, оскільки вони живуть у симбіозі з морськими анемонами. Риби-клоуни не можуть існувати без актинії (за зовнішню схожість з квіткою цей кораловий поліп називають морською анемоною). Зв’язок між клоуном та анемоном називається мутуалізмом, це означає, що обом видам це взаємовигідно. Рибки живляться залишками від трапез актиній і використовують їх отруйні щупальця, щоб захистити себе від різних хижаків. Aктинії ж використовують рибок - клоунів для видалення мертвих щупалець і збільшення циркуляції води (швидкий рух плавців збільшує аерацію води та кількість доступної їжі). Також рибки очищають актинію від сміття і відганяють від неї хижаків, наприклад крабів і риб-метеликів.

Окрім мертвих щупальців та залишків їжі від актиній, клоуни живляться планктоном, молюсками, дрібними ракоподібними та водоростями, тобто є всеїдними.

На рибок – клоунів, як і на інших, полюють хижаки, такі як акули, вугри та інші великі риби. Але, рибу-клоуна важко спіймати, вони ховаються в морському анемоні.

У цих рибок є товстий шар слизу на поверхні тіла, є припущення, що саме завдяки йому жалкі клітини актиній не наносять шкоди клоунам .

Риба-клоун живе в маленьких сімейних групах, що складаються з дорослої пари та їх потомства. Це територіальна тварина, яка буде запекло захищати свій будинок від інших клоунів.

Цікаво, що всі рибки - клоуни вилупляються з ікринок самцями. Якщо самиця в родинній групі гине, домінуючий самець переживає зміну статі і перетворюється на самицю.

Самки- клоуни відкладають ікринки двічі на місяць. Ікринки кріпляться на підводних каменях у «заростях» актиній. Самець опікується ними, поки мальки народяться.

Інкубація триває від 6 до 10 днів і закінчується народженням великої кількості молодих риб-клоунів, які з’являються зазвичай вночі.

Майже всі запліднені яйця вилупляться, а потомство досягне дорослого життя. Через це кількість клоун-рибок висока, а їх популяції стабільні.

Риб-клоунів часто тримають в акваріумах, але там вони можуть прожити лише 3 – 5 років . В дикій природі ці рибки живуть 7-10 років.

Мітоз у рослинній клітині

Знайомі незнайомці. Китова акула.

    Акула китова (Rhincodon typus) — найбільший вид акул, а також найбільший вид сучасних риб, довжиною 16-20 метрів і вагою до 20 тонн. Близько тонни важить тільки печінка! Як і в більшості видів акул самиці більші за самців.

     Китові акули мають сіре, коричневе або синювате забарвлення, при цьому живіт світліший, а спина покрита світлими смужками і плямами. Завдяки розмірам і незвичайному забарвленню, китових акул неможливо сплутати з іншими рибами. В'єтнамські рибалки називають цю акулу «Ка Онг», тобто «Пані Риба».

    Учені встановили, що китова акула в середньому живе 70 років, а статевої зрілості досягає лише к 30 рокам!

      Не зважаючи на значні розміри, китова акула для людини абсолютно безпечна, оскільки живиться  виключно планктоном та іншими дрібними організмами, відфільтовуючи їх з води.  Китова акула здатна профільтрувати до  6 тон води на годину.  На відміну від усіх інших акул рот у неї розміщений не на черевному боці, а в передній частині голови.

 Ширина роту дорослої особини 70-140 см.  Паща злегка прикрита і має зуби, та вони не для полювання . Зубів у китової акули майже 15 тисяч, але призначені вони  для «замикання» здобичі у роті. Адже акула рухається з широко розкритою пащею, а коли закриває рот, вода фільтрується крізь зяброві щілини, а відфільтровані організми потрапляють у шлунок.

Пересуваються ці хрящові риби доволі повільно, розвиваючи  швидкість до 5 км/годину, частіше й того менше.

 Шкіра китової акули дуже товста та міцна, в деяких крупних особин сягає 10-14 см. Дивує і здатність її шкіри до регенерації, адже навіть значні пошкодження загоюються доволі швидко, майже не залишаючи шрамів.

Наразі китова акула досліджується та вчені мають ще чимало питань щодо її способу життя, розмноження.

Виготовлення дидактичних ігор на липучках. Біологія від А до Я

Мій 8 Б

 

Про вивчення біології, природознавства та екології , природничих дисціплін у 2020-2021 навчльному році

Про вивчення біології, природознавства та екології , природничих дисциплін у 2020-2021 навчльному році from Наталья Полищук

Свідоцтво по підвищення кваліфкації

 

Мої розумнички 8Б:) Грамота за флеш - моб до Дня миру

 

Роботи учнів 6І з теми "Різноманітність клітин"

 

Сурікати… Хто вони?

 

Дивлячись на цих милих створінь не одразу розумієш, що перед тобою – справжні хижаки. Середня тривалість життя сурікатів становить 12-14 років.

В Африці сурікатів (suricata suricatta) вважають сонячними ангелами, які оберігають людей. У сурікатів є своя мова, яка налічує цілих 20 "слів". З їх допомогою тварини спілкуються з родичами: повідомляють про небезпеку, висловлюють задоволення, заспокоюють дитинчат тощо. При цьому деякі сигнали складаються з 2-4 складів!

Сурікати – соціально організовані тварини, вони живуть співтовариствами по 20-30 особин.

В кожної родини сурікатів – своя територія, яка досягає до 12 кв. км.

Маєтки сурікатів – величезні нори із заплутаною системою тунелів на глибині до 2 м. Ці житла мають сотні виходів на поверхню і займають до 800 кв.м.

Шлюбний період в сурікатів триває з жовтня по травень. Зазвичай самка народжує по 2-5 дитинчат, при цьому сурікати можуть приносити потомство 2-3 рази в рік. Сурікати не витрачають час на романтичні залицяння: самець просто нападає на самку. Боротьба тварин триває до тих пір, поки самка нарешті не поступиться домаганням.

Сурікати утворюють стійкі пари, але не завжди зберігають вірність партнерові. Часто самка заводить роман «на стороні» з самцем з іншого клану.

Самки сурікатів – найвідданіші матері. При нападі орла вони собою закривають дитинчат, рятуючи їх від смерті ціною власного життя.

В колоніях сурікатів є справжні дитячі садочки: поки матері полюють, за дитинчатами наглядають «няньки» – інші молоді самки.

Новонароджені сурікати важать всього 25-30 г, а доросла особина «набирає» до 1 кг.

Сурікат дає своїм дітям справжню освіту. Дорослі сурікати показують молоднякові, як правильно полювати, будувати домівки і виховувати дітей. Саме тому приручені сурікати кидають своє потомство – вони просто не знають, як про нього піклуватися!

Сім'ю сурікатів очолює самка-лідер, але їй доводиться постійно відстоювати свій статус в боротьбі з суперницями. У гонитві за владою амбітні самки здатні навіть на вбивство.

У сурікатів відмінний зір: темні захисні смужки довкола очей дозволяють їм дивитися прямо на сонце, а третє віко надійно захищає від пісків пустелі.

Єхидна - унікльний представник першозвірів ( яйцекладних)

 

Коли заходить мова про яйцекладних ссавців, ми частіше за все згадуємо качконоса. Та існує ще один представник таких унікальних тварин – це єхидна. Єхидна австралійська – представник ряду однопрохідних. Ця комахоїдна тварина невелика – приблизно 30 - 50 см в довжину, має чотири прекрасно розвинені кінцівки та міцні кігті, щоб копати землю. Вага єхидни в середньому 3-4 кг. На відміну від інших ссавців, єхидна відкладає яйця, хоч і годує дитинчат молоком. Ареал проживання єхидни австралійської знаходиться у західній і східній частинах австралійського материка, а також у Новій Гвінеї і Тасманії. На вигляд єхидна віддалено нагадує дикобраза. Тіло єхидни покрито коротким жорстким хутром, а вздовж всієї поверхні спини є голки довжиною до 5 см.

Цікавою особливістю фізіологічної будови єхидн є і те, що мордочка має незвичайну витягнуту форму – вона чимось схожа на дзьоб. Така будова дозволяє тварині добувати їжу з вузьких нір і щілин серед каміння. Єхидна не має зубів, натомість в неї є довжелезний – до 18 см – язик. Він дуже липкий та рухливий , може здійснювати до 100 рухів за хвилину. Здобич приклеюється до язика і заковтується.

Тривалість життя єхидни в природі не перевищує 15 років, зате в неволі єхидна може прожити 50 років. Єхидна погано пристосована до спеки, оскільки у неї немає потових залоз, а температура тіла дуже низька – 30-32 ° C. При спекотній або холодній погоді вона стає млявою. Запаси підшкірного жиру дозволяють їй при необхідності голодувати місяць і більше.

Розмножуються тварини рідко, десь раз на два, а то й три роки. Після запліднення самки єхидн відкладають яйця. Частіше – тільки одне яйце. Цікаво те, що єхидни не висиджують яйця в традиційному розумінні. Яйце вони кладуть в свою сумку і виношують його поки дитинча не вилупиться. І самці, і самки єхидни мають сумку на животі.

Зазвичай потомство з’являється на світ протягом 10 днів. Від півтора до двох місяців дитинча залишається в сумці матері. Після цього на тілі малюка починають з’являтися голки і мама змушена “виселити” його з сумки. Єхидни годують молоком своє потомство. Однак цей процес у них також вельми специфічний – вони годують не сосками, а через пори в тілі, так зване “молочне поле”.

Єхидна легко перевертає камені в два рази важчі, ніж сама. У цих тварин слабкий зір, проте добре розвинені нюх і слух. Їхні вуха чутливі до низькочастотних звуків, що дозволяє їм чути термітів і мурах під грунтом. Ростуть молоді єхидні дуже швидко, всього за два місяці збільшуючи свою вагу в 800-1000 разів, тобто, до 400 г (народжуються вагою 11 г). Єхидні добре переносять утримання в неволі, але не розмножуються. У цих істот є додатковий довгий кіготь на другому пальці, який вони використовують, щоб доглядати за своїми шипами.

Основними ворогами єхидни є собаки динго, лисиці, а також варани. Це в сукупності з антропогенним фактором поставило цих істот на грань вимирання. В Австралії даний вид занесений до списку вимираючих.

Цікаве про мурах

 Цікаво знати, що за давніх часів мурах використовували в медицині у якості «затискачів» ран.

Ми знаємо, що мурахи — це на диво сильні для свого розміру і високоорганізовані істоти.

Протягом багатьох століть, до того, як були винайдені шовні матеріали і пластирі, люди вдавалися до допомоги потужних мурашиних щелеп.

Лікарі у давнину споруджували своєрідні «мурашині затискачі» навколо рани, а потім видаляли тулуби комах, залишаючи лише голови мурах. Така терапія почала застосовуватися ще 3000 років тому і залишалася популярною аж до 17 століття.

Верблюди - кораблі пустелі

 Верблюдів називають справжніми кораблями пустелі. Пройти через пустелю та вижити вдається далеко не всім. А от верблюду це під силу. Як же ці тварини можуть тривалий час виживати в таких складних умовах?

Як насправді верблюди задовольняють свої потреби у воді? Вся справа в тому, що верблюди отримують воду з накопиченого в горбі жиру, при окисненні ста грамів жиру виходить 107 грамів води. Якщо все так просто, то чому тоді інші тварини не можуть пристосуватися до життя в пустелі? Адже жир є у всіх. Справа в тому, що для окиснення жиру необхідна велика кількість кисню, а для цього тварина повинна посилено дихати. При кожному вдиху в легені надходить сухе повітря пустелі, що йде з організму разом з дорогоцінною вологою. Але у верблюда волога, що при диханні виділяється з ніздрів, збирається в особливій складці і потрапляє назад в рот, запобігаючи втраті дорогоцінної рідини.

Верблюд може випити до 200 літрів води за раз, причому досить швидко. 100 літрів води - за 10 хвилин. На відміну від більшості теплокровних тварин, які підтримують постійну температуру тіла, температура тіла верблюдів змінюється в залежності від навколишньої температури. Вона може варіюватися в межах 35 - 40 градусів Цельсія. Це допомагає їм скорочувати витрату води на потовиділення, коли підвищується температура навколишнього середовища. Крім того у верблюдів практично не буває зневоднення. У той час як більшість тварин може загинути від зневоднення, втративши 20% маси тіла у вигляді води, верблюди можуть вижити, втративши до 40% маси тіла без серйозних наслідків.

Коли жир з горба використовується, горб потихеньку спадає. Як тільки верблюд набирає вагу, горб знову ідновлює свою форму. Але чому жир зберігається саме в горбу? Вся справа в тому, що жир виступає в ролі ізоляційного матеріалу, що запобігає втраті тепла. Горби служать своєрідним природним «дахом», що захищає спину верблюда від палючого сонця.

Цікаво про зозулю

 Природа нічого не робить просто так.

Наприклад, зозулі підкладають свої яйця в гнізда інших птахів не тому, що не хочуть піклуватися про потомство . На думку багатьох орнітологів , зозуля не може висиджувати свої яйця сама, так як вони з'являються з великим проміжком часу (від двох до трьох днів). Це означає, перше її пташеня вже вилупилось би, а останнє яйце ще було б свіжим. Це призводило б до неминучої загибелі пташенят: першого вже потрібно годувати, а останнього ще висиджувати ... За сезон зозуля відкладає більше десяти яєць.

Замість того, щоб будувати власне гніздо, зозулі підкладають свої яйця в гнізда дрібних горобцевих птахів. Свої яйця зозуля намагається підкинути в ще незакінчену кладку.

Коли самка зозулі знаходить придатне гніздо, то за час відсутності господарів вона викидає з нього одне з яєць, і замінює його своїм. Іноді, щоб відкласти яйце в чуже гніздо, зозуля користується допомогою самця, який своїм оперенням здалеку дещо нагадує яструба. Самець починає літати навколо обраного гнізда, а птах, побачивши його , зі страху залишає кладку. Тоді зозуля, швидко підлетівши до спорожнілого гнізда і викинувши одне хазяйське яєчко, кладе на його місце своє. Птах, що повернувся, бачить, що всі яйця на місці і продовжує висиджування.

За своїм забарвленням яйця зозуль схожі на яйця птахів - господарів гнізда. Через те, що ембріональний розвиток зозуленят короткий - всього близько 12 днів, - це дозволяє їм вилупитися раніше сусідів по гнізду. Потім зозуленя починає методично викидати всі яйця або навіть вже вилупившихся пташенят. Для цього у сліпого і начебто безпорадного пташеняти є особливий механізм: на голій спині знаходиться чутлива зона, при дотику до якої включається інстинкт викидання, що діє протягом пеших чотирьох днів. Допомагаючи собі крилами, він піднімає ношу на спину, задкує до краю гнізда, напружившись, піднімається на ногах і скидає яйце або пташеня вниз. Зозуленя не заспокоїться, поки не викине всіх з гнізда. Подібний сценарій реалізується природою тому, що виросте зозуленя набагато більше прийомних батьків, отже, йому необхідна вся принесена ними їжа.

Іноді птахи-господарі бувають набагато менше прийомного зозуленяти, але вони все одно не помічають своєї помилки і цілими днями носять корм для величезного приймака. На 20-ту добу він покине гніздо, обігнавши останніх в два, а то і три рази.

Але, незважаючи на це, зозулі - одні з найкорисніших наших птахів. Зозулі знищують навіть тих шкідників, яких не їдять інші птахи

Білий ведмідь

Ведмі́дь бі́лий (Ursus maritimus) є найбільшим представником родини Ведмежих, і одночасно найбільшим сучасним сухопутним хижаком; в харчових ланцюгах Арктики він уособлює найвищий рівень. Цей звір добре адаптований до умов свого існування: його щільне хутро та товстий шар жиру добре ізолюють організм тварини від холоду, білий колір чудово маскує при полюванні. Завдяки таким адаптаціям білий ведмідь здатний полювати на суходолі, на морській кризі, а також у воді.

 

Ніс та шкіра білого ведмедя чорні, а хутро — незабарвлене напівпрозоре, від чого справляє враження білого. Таке хутро є добрим камуфляжем, а також відмінним теплоізолятором. На підошвах лап білого ведмедя також росте жорстке хутро, яке виконує функцію теплоізоляції та запобігає ковзанню на кризі. Білий ведмідь є єдиним видом родини ведмежих, якому притаманна така особливість (хутро на підошвах лап), і це є однією з діагностичних ознак виду.

Хутро білого ведмедя абсорбує ультрафіолетове випромінювання. Щільне підшерстя забезпечує дуже якісну теплоізоляцію: білий ведмідь зазнає перегріву вже при +10 °C. Також завдяки високоякісній теплоізоляції хутра  білий ведмідь є практично невидимим для приладів нічного бачення, побудованих на принципі уловлювання  інфрачервоного випромінення ; за допомогою такого приладу можна побачити тільки кінчик його морди та нагріте повітря при видиху.

 

Остеві шерстинки, що ростуть крізь підшерстя, є відносно рідкими. Вони досягають приблизно 12—16 сантиметрів довжини (на череві довші), і є порожніми всередині. Ця ость жорстка, блискуча та пряма, і запобігає злипанню підшерстя при намоканні. Завдяки такій структурі хутра вода легко обтрушується до того, як встигне замерзнути. Також білі ведмеді для видалення води з хутра часто качаються в снігу: при низьких температурах сніг  має досить високу спроможність до адсорбування вологи і таким чином витягує воду з ведмежого хутра.

 

Білий ведмідь - один з великих ссавців, це найбільший сухопутний хижак на Землі. Довжина тіла дорослого ведмедя доходить до двох з половиною, а в деяких окремих випадках до трьох метрів. Вага його становить від 300 до 800 кілограмів. Ікла цього хижака мають довжину п'ять, а кігті шість сантиметрів.

Білі ведмеді - чудові плавці і нирці. У дикій природі ці незвичайні тварини Півночі в середньому живуть близько двадцяти років. 

За рік білий ведмідь з'їдає до п'ятдесяти тюленів. Також не гребує морським зайцем, кільчастою нерпою і рибою. У рідкісних випадках може напасти на моржа, білуху, песця або птахів.

Полюють білі ведмеді, використовуючи спеціальну тактику. Вони тихо підходять до лунки і чатують біля неї до тих пір, поки тюлень не вирине вдихнути повітря. Коли тварина виринає, ведмідь глушить її ударом лапи , і швидко витягає з води  на лід . Тільки 1 з 20 таких полювань буває вдалим. Гастрономічні уподобання білого ведмедя своєрідні. Він в першу чергу з'їдає шкуру тюленя і його жир і лише в рідкісних випадках, якщо дуже голодний, то решту туші теж. Якщо ж ні – все інше залишається для бажаючихJ

 Крім їжі, отриманої в результаті полювання, ведмеді їдять падло, викинутих на берег китів, нарвалів, білуг, рибу. Харчуються  білі ведмеді і яйцями, пташенятами, дитинчатами  тварин, яких куди легше зловити, ніж дорослу особину. Може вполювати й оленя, лемінга, гуску тощо…

Влітку раціон  білого ведмедя стає досить мізерним. Він поїдає ягоди, рибу, водорості, падло, лишайники . Також може здійснювати  набіги на склади і смітники  арктичних селищ.  У цей важкий час ведмідь може втрачати до половини своєї ваги .

Білі ведмеді бувають дуже агресивні, але це трапляється зазвичай в шлюбний сезон, коли самці можуть битися один з одним за самок. На відміну від самців, самки білих ведмедів доброзичливі, терплячі і дуже дбайливо ставляться до ведмежат. Причому вони можуть жити  по сусідству одна з одною і навіть виховувати своїх дитинчат спільно з сусідськими. Були помічені випадки, коли білі ведмедиці усиновлювали осиротілих ведмежат.

Самці білих ведмедів становлять загрозу для ведмежат, і тому ведмедиці охороняють від них дитинчат.

Наразі  світова популяція білого ведмедя перебуває під загрозою. За останніми підрахунками вчених, його чисельність становить не більше 20-25 тисяч особин. 

 З давніх – давен місцеві жителі полювали на білого ведмедя. Щоправда, більше заради хутра, ніж заради м'яса. А от печінку білого ведмедя взагалі ніколи не вживали в їжу.  Чому?

Печінка - безпосередній учасник жирового обміну, який у білих ведмедів має кілька особливостей. Хижак їсть тих тварин, жир яких містить ретинол (вітамін А) і який накопичується в печінці білого ведмедя у величезній  кількості. Вітамін А тільки в невеликій кількості корисний для організму людини , але при надмірному вживанні він стає отрутою.

Щоб було наочніше, звернемося до цифр. На добу людині потрібно 800-900 мкг вітаміну А, небажані наслідки настають при перевищенні цього обсягу в чотири рази. 100 грамів печінки білого ведмедя містить приблизно 400 тисяч мкг, що приблизно в 400 разів більше денної норми людни. Якщо з'їсти таку кількість органу, може погіршитися зір, з'явитися сильний головний біль, нудота, блювота, сповільнитися пульс. Далі можуть спостерігатися судоми і параліч, а в окремих випадках - смерть.  Були випадки, коли по незнанню цілі експедиції гинули від такого обіду.

І, до речі, немає жодного надійного способу приготування печінки білого ведмедя, який би допоміг знизити в ній концентрацію вітаміну А.

Чим небезпечний стафілокок?

                                                        Чим небезпечний стафілокок?

Стафілокок перекладається з латинської як «виноградне гроно». Саме так виглядають представники цього роду бактерій під мікроскопом. Стафілококи - одна з найбільш поширених бактерій на нашій планеті. Живуть у повітрі, в грунті, в живих істотах. Лише на людині живе близько чотирнадцяти різновидів стафілококів. З них - одинадцять абсолютно нешкідливі, зате решта - можуть бути смертельно небезпечними. Ось три небезпечних для здоров`я стафілокока:

1. Cапрофітний стафілокок (S. saprophyticus). Є частою причиною циститів і уретритів, особливо у жінок. Живе на шкірі інтимних місць, а також на поверхні слизової оболонки сечовивідних шляхів.

2. Епідермальний (шкірний) стафілокок (S. epidermidis) Може жити на будь-якій ділянці шкіри або слизової людини. Цей стафілокок проявляє себе тільки в ослабленому організмі. Як не дивно, ніяких уражень шкіри цей вид не викликає, зате дуже любить оселятися на клапанах серця, взагалі будь-яких протезах і імплантатах. Проникає всередину організму через рани, тріщини на шкірі і слизових. Фактично, якщо при установці клапана або протеза розвивається інфекція, в більшій частині випадків - постарався епідермальний стафілокок.

3. Золотистий стафілокок (staphylococcus aureus) Відноситься до найбільш небезпечних для здоров`я мікроорганізмів. Практично всі проблеми, які пов`язують зі стафілококом, стосуються саме золотистого . Може жити в будь-якій ділянці тіла людини. Вражає всі вікові групи обох статей без винятків. У людському організмі - причина більше дев`яноста різних захворювань.

Золотистий стафілокок витримує кип`ятіння, не боїться етилового спирту. Легко переносить хлорку. Більше того - золотистий стафілокок здатний активно розмножуватися в середовищі з високим вмістом хлору.

Саме золотистий стафілокок може жити і розвиватися в потових залозах людини. Практично всі гнійники, чиряки, вугри, а також гнійні ускладнення цих радощів - викликані саме ним. Таким чином, людини, не знайомї з золотистим стафілококом у природі немає.

Важливо запам`ятати: При нормальному імунітеті навіть золотистий стафілокок зашкодити людині не може. Зустрічається він всюди, втекти від нього - не вийде. Здоровий спосіб життя, дотримання правил особистої гігієни та своєчасне звернення до лікаря допоможе вам захиститись від вищеописаних неприємностей.

За матеріалами завідувача кафедри мікробіології та вірусології, проф. Святослава Дейнеки.

Історія боротьби з туберкульозом.

                                                       Історія боротьби з туберкульозом.

Туберкульоз викликає мікобактерія туберкульозу (МБТ), яка називається також паличкою або бацилою Коха. Існує більше 120 видів мікобактерій.

Мікобактерія туберкульозу - дуже витривалий мікроорганізм. Вона виживає у молочних продуктах (масло, сир та ін.), що зберігаються на холоді, - до 10 місяців, у пилюці - до 3-5 місяців, у річковій воді до 5 місяців.

При температурі мінус 23оС збудник туберкульозу не гине до 7 років, а сонце вбиває його в часовий період від 7-10 хвилин (прямі промені) до 2-6 годин (розсіяні промені).

Туберкульозне враження кісток знайдено у єгипетських муміях (близько 2700 років до н.е.). На стінах єгипетських гробниць знайшли зображення фігурок людей із змінами, характерними для туберкульозу хребта і кульшового суглобу.

Ще Гомер (750 років до н.е.) вказував, що у його сучасників часто виявляли запальні зміни в різних органах, у т.ч. у легенях. Він називав ці процеси «phyma» (запальне розростання). Цим терміном Гіппократ, що жив набагато пізніше (між 459 та 377 р. р. до н.е.), називав легеневий туберкульоз у сьогоднішньому розумінні.

В кінці ХІХ століття – на початку ХХ століття тривала всесвітня епідемія туберкульозу. Ця небезпека для людства стала поштовхом до значних відкриттів стосовно перемоги над туберкульозом.

У 1882 р. німецький вчений Роберт Кох відкрив збудника туберкульозу, якого назвали його ім’ям – паличкою Коха, а зараз цього збудника називають мікобактерією туберкульозу.

Другим революційними відкриттям стали Х-промені. У 1887 році наш співвітчизник із Галичини Іван Павлович Пулюй описав і запатентував їх. За цей винахід і конструкцію вакуумної трубки (трубки Пулюя) галичанин у 1881 році одержав срібну медаль на світовій електротехнічній виставці в Парижі.

Через 14 років потому, у 1895 р., їх відкрив німецький вчений Вільгельм Конрад Рентген, за що отримав Нобелівську премію. Це започаткувало розвиток рентгенології та поліпшило діагностику туберкульозу.

У 1919 р. французькі вчені Кальмет і Герен розробили вакцину БЦЖ. Це було третє відкриття. Вакцина являє собою живі пригнічені (авірулентні) мікобактерії туберкульозу бичачого виду. Це відкриття започаткувало щеплення проти туберкульозу.

Далі, у 1944 р., американський бактеріолог, засновник мікробіології ґрунтів, лауреат Нобелівської премії по фізіології та медицині Соломон Якович Ваксман, що народився на Вінниччині, отримав антибіотик стрептоміцин, який виявився ефективним проти туберкульозу.

З 1965 р. почали застосовувати найефективніший і нині антимікобактеріальний препарат - рифампіцин. І до цього часу ефективнішого протитуберкульозного препарату в світі не знайдено.

Щорічно в світі на туберкульоз захворюють 8 - 10 млн. чоловік. Загальна кількість хворих у світі сягає 50 – 60 млн. Це більше від усього населення України чи Франції.

80% жертв туберкульозу складають особи у віці від 15 до 49 років, тобто у найпрацездатніші та найрепродуктивніші роки життя.

За підрахунками, один хворий на туберкульоз легень може інфікувати в середньому 10–15 здорових осіб, а якщо він знаходитиметься в школі, театрі чи в громадському транспорті, то більше. Це сприяє значному поширенню туберкульозу.

Ось чому Всесвітня Організація Охорони Здоров’я (ВООЗ) у 1993 році проголосила туберкульоз глобальною небезпекою і щороку 24 березня всі країни світу відзначають Всесвітній день боротьби з туберкульозом.

За матеріалами Гончар Н.М., заступника головного лікаря ВОСТМО «Фтизіатрія»

Чому людина гикає?

                                                               Чому людина гикає?

Гикавка – процес не з приємних. Він пов’язаний з поведінкою «блукаючого нерва».

Він забезпечує іннервацію багатьох м’язів по всьому тілу, а також слизової оболонки. Блукаючий нерв є сполучною ланкою між внутрішніми органами і центральною нервовою системою. З грудної клітини через вузький отвір в діафрагмі, він іде в черевну порожнину до решти внутрішніхорганів. Саме вузький отвір в діафрагмі і є головною причиною, чому людина гикає.

Якщо людина їстьквапливо ч ковтає їжу великими шматками, вони проходять через стравохід і тиснуть на блукаючий нерв. У притиснутому стані він подразнюється, що може призвести до порушення у функціонуванні багатьох органів. Тому, коли з блукаючим нервом не все гаразд, організм посилає в нервову систему сигнал тривоги, який активує нерв, що відповідає за скорочення діафрагми.

За своєю суттю гикавка — це результат активності нерва діафрагми, який пульсує і змушує її різко скорочуватися. При цьому відбувається і різке закривання голосової щілини, внаслідок якого ми чуємо звук, звичний при гикавці.

Причини гикавки

Крім квапливого прийому їжі існує ще кілька причин того чому люди гикають.

Серед них:

вживання холодної води у великій кількості;

незручна поза (через яку нерв стискається);

переляк (при якому відбувається різкий подих);

у маленьких дітей починається гикавка, коли вони замерзають.

Більш серйозною причиною того, чому людина часто гикає, є слабка нервова система, найсильніший стрес або нервове потрясіння. Також якщо гикавка супроводжується нудотою, болями в животі або рясним слиновиділенням це може бути проявом хвороб печінки, підшлункової залози, жовчного міхура або проявом виразкової хвороби, що вимагає додаткового дослідження.

При гикавці можна допомогти своєму організму наступними діями:

1) гарненько потягнутися;

2) глибоко вдихнути і затримати дихання;

3) просто глибоко і повільно подихати;

4) Повільно попити води кімнатної температури маленькими ковтками.

Всі ці дії сприяють зниженню тиску на блукаючий нерв в стравохідному отворі діафрагми. Як тільки цей тиск сходить нанівець, гикавка проходить. Зазвичай вона триває від 5 до 15 хвилин.