ЛИСТОК – бічний орган пагона, має обмежений ріст, на пагоні розташовується так, щоб якнайкраще вловлювати світло.
ЗОВНІШНЯ БУДОВА ЛИСТКА.
Будова листка зумовлюється його функціями.
Як правило, на листку добре помітні жилки, що являють собою провідні пучки, по яких листок отримує воду з мінеральними речовинами, а синтезовані в листку органічні речовини, відводяться до інших органів рослини. Жилки також виконують і опорну функцію для клітин листка.
МАТОЧКА.
Маточка утворюється з одного, двох чи більшої кількості плодолистків – зрослих листочків.
Сукупність плодолистиків у квітці називається гінецеєм (від грец. гіне - жінка і ойкос - дім).
Якщо маточка утворюється з одного плодолистка, гінецей називається апокарпним (від грец. апо - заперечення і карпелум - плодолисток), якщо з двох і більше - ценокарпним (від грец. койнос - спільний і карпелум).
Кількість маточок у різних видів рослин буває від однієї складної (яблуня) до кількох десятків простих (суниця, жовтець).
Будова маточки.
У квіткових насінні зачатки заховані в зав'язі, яка становить собою темну вологу камеру зі сприятливими для формування насінних зачатків умовами.
Будова насінного зачатку: кожен насінний зачаток являє собою невеличке тільце на ніжці, оточене одним або двома покривами з отвором – пилковходом, крізь який в багатьох рослин проростає пилкова трубка. У насінному зачатку утворюється зародковий мішок.
Значення зав'язі: добре захищає насінні зачатки від сухості повітряного середовища, до якої насінні зачатки надчутливі.
Зав'язь за розташуванням стосовно покриву квітки:
• верхня – чашолистки, пелюстки, тичинки розміщуються над зав'яззю (помідор, горох, слива, вишня, суниці);
• напівнижня – чашолистки, пелюстки, тичинки зростаються зі стінками у нижній частині зав'язі (бузина).
• нижня – чашолистки, пелюстки, тичинки розміщуються над зав'яззю і зростаються з нею (яблуня, огірок, петрушка, смородина).
ТИЧИНКИ.
Сукупність тичинок називається андроцеєм (від грец. андрос - чоловік і ойкос - дім).
Розміщення тичинок по внутрішньому краю оцвітини.
Кількість тичинок у квітці буває від однієї (у канни) до кількох сотень (у мімози).
Тичинки у квітці можуть бути вільними або зростатися. їх
Будова тичинки.
Типова тичинка має тичинкову нитку (нижня частина) і пиляк (верхня частина).
Довжина тичинкових ниток буває різною.
Пиляк – це верхня розширена частина тичинки, що складається з двох половинок, що з'єднані між собою за допомогою в'язальця.
У пиляку розташовані пилкові гнізда (зазвичай чотири).
У пилкових гніздах формуються пилкові зерна (чоловічі гаметофіти). Сукупність пилкових зерен має назву пилок.
Пилкові зерна містять чоловічі статеві клітини - спермії, що забезпечують процеси запліднення.
Чашечка утворюється видозміненими листками - чашолистиками, переважно зеленого кольору.
Види чашечки:
• вільнолиста утворена вільними чашолистиками (капуста, левкой);
• зрослолиста чашечка утворена чашолистиками, які зростаються (шипшина, петунія).
Значення чашечки:
• захищає квітку від несприятливих умов у фазі пуп'янка (бутона);
• у деяких рослин видозміна чашечки сприяє поширенню плодів (череда, кульбаба, лобода тощо).
Пелюстки утворюють віночок, функція якого - приваблення комах - запилювачів та захист головних частин квітки (маточки та тичинок).
Оцвітина – сукупність видозмінених листочків чашечки і віночка, які оточують тичинки й маточки.
Види оцвітини:
• проста оцвітина утворена тільки пелюстками, усі її листочки подібні за формою та забарвленням (конвалія, тюльпан);
• подвійна оцвітина складається з чашечки і віночка (шипшина, петунія, капуста, левкой);
• відсутня оцвітина, тоді такі рослини називають голими, вони притаманні рослинам, які запилюються вітром (ясен, інжир, верба).
Види простої оцвітини:
• чашоподібна, коли листочки забарвлені в зелений колір, чим нагадують чашолистки (кропива, будяк);
• віночкоподібна з яскраво забарвленими пелюстками (тюльпан, лілія, конвалія).
Квітконіжка — це стеблова частина квітки, якою вона прикріплюється до стебла пагона (частина стебла, що несе квітку).
Сидячі квітки – квітки без квітконіжок (подорожник, кукурудза, соняшник, конюшина).
Квітконіжка переходить у квітколоже – верхня вкорочена стеблова розширена частина квітконіжки. До нього послідовно прикріплюються: листки оцвітини, тичинки і маточки.
Хоча інфузорія туфелька і є найпростішою одноклітинною істотою, тобто все її тіло складається тільки з однієї клітини, проте, вона має здатність самостійно дихати, харчуватися, розмножуватися, пересуватися. Іншими словами, володіє всіма тими функціями та здібностями, які має будь-яка інша тварина. Більше того, серед інших найпростіших одноклітинних організмів саме інфузорія туфелька є найскладнішою. Зокрема серед її органел (елементів клітини) є такі, яких немає в інших її одноклітинних «колег»: амеб та евглен.
Серед «передових» органел інфузорії можна відзначити:
Володіючи ротом, порошицею, травними вакуолями, інфузорії практикують голозойний тип харчування, тобто захоплюють органічні частинки всередину свого тіла.
Цікавий факт: дихання інфузорії туфельки здійснюється не за допомогою рота, а всім тілом: кисень через покриви клітини надходить у цитоплазму, де за його допомогою відбувається окислення органічних речовин, перетворення їх на вуглекислий газ, воду та інші сполуки.
Ще однією дивовижною особливістю інфузорії, яка її робить «найскладнішою з найпростіших» є наявність в її клітині цілих двох ядер. Одне з ядер велике, його звуть макронуклеусом, а друге маленьке відповідно зветься мікронуклеусом. Обидва ядра зберігають однакову інформацію, однак якщо велике ядро постійно перебуває в роботі і його інформація постійно експлуатується, а значить, може бути пошкоджена (подібно ходовим книгам в бібліотеці). Якщо таке пошкодження трапляється, то на цей випадок якраз і передбачено друге маленьке ядро, що служить чимось на зразок резерву на випадок збою основного ядра.
Як бачите наша сьогоднішня героїня, інфузорія туфелька, є найдосконалішим серед найпростіших одноклітинних організмів.
Незважаючи на зовнішню простоту будова інфузорії аж ніяк не проста. Зовні вона захищена тонкою еластичною оболонкою, яка також допомагає тілу інфузорії зберігати постійну форму. Захисні опорні волокна інфузорії розташовані в шарі щільної цитоплазми, яка прилягає до оболонки.
Крім цього в цитоскелет інфузорії входять різні мікротрубочки, цистерни альвеоли, базальні тільця з віями, фібрили та філамени та інші органели.
Через наявність цитоскелету інфузорія на відміну від амеби не може довільно змінювати форму свого тіла.
Інфузорії туфельки зазвичай живуть в дрібних прісних водоймах зі стоячою водою і гниючою органікою. Стояча вода їм необхідна, щоб не долати силу течії, яка їх знесе, тому інфузорій немає в річках. У дрібних водоймах Сонце досить прогріває воду, і гниюча органіка служить джерелом їх їжі. До слова по насиченості тої чи іншої водойми інфузоріями можна судити про ступінь її забруднення, чим їх більше, тим більш брудна водойма.
А ось солону воду інфузорії не люблять, тому їх немає в морях і океанах.
Чим харчується інфузорія туфелька? Харчування інфузорії залежить від її класу. Так сисні інфузорії є справжніми хижаками одноклітинного світу: джерелом їх їжі служать інші більш дрібні одноклітинні організми, що на свою біду пропливають мимо. Своїми щупальцями сисні інфузорії хапають інших одноклітинних. Спочатку жертва захоплюється одним щупальцем, а потім «до столу» підходять й інші «побратими». Щупальця розчиняють клітинну оболонку жертви і поглинають її всередину.
А ось війкова інфузорія в цьому плані “вегетаріанка”, джерелом її їжі зазвичай служать одноклітинні водорості, які захоплюються ротовим поглибленням, звідти вони потрапляють в стравохід, а потім до травних вакуолей. Перероблена їжа викидається через порошицю.
Цікавий факт: у роті війкової інфузорії також є вії, які колишась, створюють течію, чим захоплюють частинки їжі в ротову область.
Розмноження інфузорії може бути як статевим, так і безстатевим – за допомогою поділу клітини.
Інфузорії, як втім, й інші найпростіші організми виконують ряд важливих біологічних функцій. Вони знищують багато видів бактерій, і самі в свою чергу, служать їжею для дрібних безхребетних організмів. Часом їх спеціально розводять в якості корму для мальків деяких акваріумних рибок.
У цитоплазмі інфузорії є два ядра:
- велике бобоподібне (макронуклеус, вегетативне) і
- мале кругле (мікронуклеус, генеративне).
Велике ядро відповідає за синтез білків в інтерфазі та впливає на процеси руху,живлення, виділення.
Мале передає спадкову інформацію під час статевого
процессу та відіграє
основну роль в розмноженні.
Ектоплазма
У цитоплазмі найпростіших можна виділити кілька різних ділянок. Ектоплазма — периферична частина цитоплазми — знаходиться безпосередньо під клітинною мембраною. Усередині розташована ендоплазма, що є в’язкопружною і має подвійну променезаломлюваність.
Ектоплазма (від грец. εκτός — «зовні» і πλάσμα — у цьому випадку «вміст») — зовнішній шар клітинної цитоплазми, що має більш високу щільність у порівнянні з її внутрішнім шаром (ендоплазмою).
Поділ цитоплазми на ектоплазму і ендоплазму умовний і більшою мірою виражений у найпростіших, де ектоплазма бере участь у механізмі руху клітини.
В ектоплазмі не містяться гранули і більшість органел, але, наприклад, у інфузорії-туфельки в ектоплазму знаходяться кінетосоми (базальні тільця), від яких відходять війки.
Інфузорія-туфелька поглинає їжу через клітинний рот, розташований у заглибленні. Ряди війок на стінках ротової заглибини створюють течію води, що спрямовує поживні частинки (органічні речовини, бактерії) через клітинну глотку всередину тіла інфузорії. Неперетравлені рештки викидаються назовні через отвір — порошицю, який розташований у задній частині тіла.
Інфузорія має і рот, що представляє собою поглиблення в оболонці клітини. За допомогою клітинного роту інфузорія захоплює бактерії та іншу їжу, яка потім потрапляє в спеціальний канал цитофаринкс (аналог нашої глотки).
Володіючи ротом, порошицею, травними вакуолями, інфузорії практикують голозойний тип харчування, тобто захоплюють органічні частинки всередину свого тіла.
Ві́йчасті,
або Інфузорії (Ciliophora), — тип найбільш
високоорганізованих найпростіших; включає рухливі й прикріплені форми,
одиночні та колоніальні. Інфузорії – одноклітинні найпростіші, мешканці водойм,
ґрунту, живих організмів. Інфузорії мають постійну форму тіла, яке вкрите
війками.
Більшість
видів інфузорій протягом усього життя чи його окремих стадій мають війки. В
окремих видів війки, з'єднуючись у пучки, утворюють своєрідні органи
руху — циррі. Сукупність всіх війок та їх похідних називається ціліатурою.
Вам, мабуть,
доводилось улітку бачити зелену гладінь ставу або тиху смарагдову заводь річки.
Про таку яскраво-зелену воду кажуть, що вона «цвіте». Спробуйте зачерпнути
долонею води, яка «цвіте». Виявляється, що вона прозора. Безліч одноклітинних
зелених водоростей, які плавають у воді, надає їй смарагдового відтінку. Під
час «цвітіння» мілких калюж або водойм найчастіше у воді зустрічається
одноклітинна водорість хламідомонада.
У перекладі слово «хламідомонада» означає:
найпростіший організм, покритий «одягом» — оболонкою.
Хламідомонада — одноклітинна зелена водорість. Її добре видно тільки в мікроскоп. Хламідомонада рухається у воді за допомогою двох джгутиків, які розвиваються на передньому, вужчому кінці клітини.
Будова клітини ХЛАМІДОМОНАДИ.
Одноклітинний організм, форма клітини – грушоподібна.
Клітина оточена щільною клітинною оболонкою, під нею є клітинна мембрана.
На передньому кінці розташовані два джгутики однакової довжини (за їхньою допомогою хламідомонада плаває в товщі води).
Спереду розташовані дві скоротливі вакуолі, які регулюють концентрацію розчину в клітині (виводиться вода та регулюється тиск).
Має один великий хлоропласт чашоподібної форми з одним піреноїдом, тому весь вміст клітини розміщується в заглибині хлоропласта ( хроматофора). Хлорофіл та інші барвники у хламідомонади містяться у хроматофорі, тому й уся клітина здається зеленою. У перекладі слово «хроматофор» означає «носій забарвлення».
Піреноїди - тільця білкової природи, які розташовуються на поверхні хлоропластів, і навколо них відкладаються запасні поживні речовини – крохмаль.
Червоне світлочутливе вічко (стигма), що розташоване у хлоропласті, визначає напрям руху до світла.
У цитоплазмі є велика вакуоля із клітинним соком.
У центрі клітини розташоване ядро.
Тип живлення хламідомонади - змішаний (на світлі вона живиться за допомогою фотосинтезу, в умовах недостатнього освітлення поверхнею клітини вбирає розчинені у воді органічні речовини).
Газообмін в процесі дихання хламідомонади відбувається через поверхню клітини.
Розмноження хламідомонади: нестатевий (спорами) та статевий способи. За масового розмноження хламідомонада може спричиняти явище, відоме під назвою «цвітіння» води.
• Нестатевим способом розмножуються у сприятливі умови за допомогою рухливих спор (під клітинною оболонкою материнського організму цитоплазма та ядро кілька разів діляться, виникають невеликі спори з двома джгутиками, коли оболонка розривається, спори залишають материнську клітину та виходять у воду, там швидко виростають до певних розмірів, після чого їхня клітинна оболонка стає твердою та нерозтяжною).
Статевим способом розмножуються за несприятливих умов, наприклад, при зниженні температури води, пересиханні водойм тощо (материнська клітина ділиться на кілька десятків статевих клітин, зовні подібні до спор, однак значно менші за розмірами, вони виходять у воду і попарно запліднюються, утворена зигота вкривається товстою оболонкою, у такому стані вона переживає несприятливі умови, за настання сприятливих умов цитоплазма і ядро зиготи діляться, так утворюються 4 спори, які виходять у воду та перетворюються на зрілих хламідомонад).
Піреноїд (від
грец. pyrēn — кісточка, ядро та éidos — вигляд) — клітинна органела. міститься всередині
або на поверхні хлоропластів багатьох водоростей. Є центром фіксації вуглекислого
газу. Складається з центрального тіла білкової природи — матрикса, або
строми, та крохмальної обкладки. Іноді крохмальна обкладинка
відсутня. Там, де розташовується піреноїд — утворюється крохмаль.
Відсутність чи наявність піреноїда є вагомою систематичною ознакою.
Хламідомонада має один великий хлоропласт чашоподібної форми з одним піреноїдом, тому весь вміст клітини розміщується в заглибині хлоропласта. Піреноїди - тільця білкової природи, які розташовуються на поверхні хлоропластів, і навколо них відкладаються запасні поживні речовини – крохмаль.
Хлорофіл та інші барвники у хламідомонади містяться у хроматофорі. Він зелений від хлорофілу, тому й уся клітина здається зеленою. У перекладі слово «хроматофор» означає «носій забарвлення». На світлі в хроматофорі в процесі фотосинтезу утворюється цукор (з нього — крохмаль) і виділяється кисень.
Клітинна стінка хламідомонади не містить целюлози. Одна з причин цього явища - необхідність роботи скоротливих вакуолей, що викачують з клітини зайву воду. Завдяки цьому явищу регулюється внутрішньоклітинний тиск ( тургор) всередині клітини.
Через цю особливість будови її частіше називають клітинною оболонкою.
Псевдопо́дія (від псевдо… та грец. πούς,
родовий відмінок ποδός − нога), ніби ніжка псевдоніжка −
тимчасові цитоплазматичні вирости у одноклітинних організмів (корененіжок,
деяких джгутикових, споровиків, слизовиків), а також у деяких
клітин багатоклітинних організмів (лейкоцитів, макрофагів,
яєць губок, кишковопорожнинних, деяких війчастих червів).
Слугують для так званого амебоїдного руху та захоплення їжі або сторонніх
часточок. У псевдоподіях особливо багато мікротрубочок.
Псевдоподії
виникають і втягуються у різноманітних місцях клітини, тому її форма при
амебоїдному русі постійно змінюється. Формування псевдоподій пов'язане з
локальними змінами поверхневого натягу клітини. При формуванні псевдоподії
у амеби спочатку з'являється невеликий виступ ектоплазми (зовнішній
прозорий щільний шар цитоплазми). Потім він збільшується та у нього наче
вливається частина рідкої ендоплазми (зернистий напіврідкий внутрішній шар
цитоплазми). Таким чином утворення псевдоподій − це процес перетворення
ектоплазми у ендоплазму.
У амеб псевдоподії
лопатеподібні або ниткоподібні; у форамініфер і радіолярій − розгалужені,
тонкі, довгі, які зливаються між собою; у променяків псевдоподії містять щільну, пружну
осьову нитку (аксоподію), внаслідок чого вони мають пружність та сталу форму. У амебоїдних багатоклітинних
повзаючих організмів псевдоподії зазвичай пальцеподібні або лопатеподібні.
Фагоцито́з (від грец. φάγος «пожирач» і грец. κύτος «оболонка, вмістище, клітина») — активне захоплення i поглинання мікроскопічних сторонніх об'єктів (бактерії, фрагменти клітин) і твердих частинок одноклітинними організмами або деякими клітинами багатоклітинних тварин.
Перегляньте анімацію :
Явище фагоцитозу виявив І. І. Мечніков (1882).
Фагоцитоз складається з послідовних стадій: наближення об'єкта фагоцитозу фагоцита, атракції — розташування об'єкта на поверхні фагоцитуючої клітини, поглинання і перетравлення поглиненого об'єкта.
У процесі фагоцитозу активна роль належить клітинній мембрані, яка обволікає часточку, що фагоцитується, і втягує її вглибину цитоплазми з утворенням фагосоми. З лізосом клітини до фагосом надходять гідролітичні ферменти, які перетравлюють поглинуту часточку. Неперетравлені рештки можуть лишатись у клітині довгий час. Фагоцитоз відіграє важливу роль, головним чином, при запаленні, загоєнні ран, як фактор неспецифічного імунітету.
Вакуоля – одномембранний органоїд клітини, що містить воду, газ, інші речовини (в залежності від організму).
Травна вакуоля – мембранні пухирці, в яких відбувається лізис – перетравлення харчових часток. Перетравленню допомагають ферменти.
Таке внутрішньоклітинне травлення характерно для найпростіших і
губок. У багатоклітинних тварин травні вакуолі – одна з форм лізосом.
Як утворюється травна вакуоля у одноклітинних організмів?
В процесі фагоцитозу відбувається вп’ячування цитоплазматичної мембрани і зрештою з неї і утворюється ендоцитозний міхурець (фагосома, харчова вакуоля). З ним зливається первинна лізосома (має в собі неактивовані ферменти) і утворюється вторинна лізосома або травна вакуоля (гетерофагосома). Злиття веде до активації ферментів і відбувається перетравлення. Продукти перетравлення поглинаються і засвоюються цитоплазмою клітини. Неперетравленні рештки виводяться назовні шляхом екзоцитозу.
Форма тіла амеби звичайної постійно змінюється, відбувається це через зміни її ложноніжок. Розмірами своїми амеба не перевищує і половини міліметра. Зовні тіло найпростішого покрито спеціальною мембраною – плазмалемою, всередині ж знаходиться цитоплазма з важливими структурними елементами.
Цитоплазма амеби має неоднорідну структуру і умовно ділиться на дві частини:
Центральною частиною амеби, як, втім, і будь-якої іншої клітини, є, звичайно ж, ядро. У амеби воно знаходиться майже в центрі її тіла. Ядро володіє ядерним соком, хроматином і покрито оболонкою, що має численні пори.
Якщо спостерігати амебу звичайну під мікроскопом, то можна побачити що вона володіє численними ложноніжками, які ще називають псевдопотіями. Ці ложноніжки подібно віям інфузорії служать амебі для пересування.
Кисень необхідний для життєдіяльності амеби, вона отримує з води. Причому якщо людина й інші тварини дихають за допомогою легенів, то амеба дихає всім своїм тілом, кисень з води проникає через цитоплазму, сам процес дихання амеби полягає в окисленні киснем органічних речовин у мітохондріях. В результаті цієї реакції виділяється енергія, яка запасається в АТФ, а також попутно утворюється вуглекислий газ і знову вода. Енергія, запасена в АТФ, надалі витрачається на різні процеси життєдіяльності.
Амеба звичайна живе в прісній воді канав, боліт, невеликих ставків. Може існувати в акваріумах, в цілому культуру амеби звичайної дуже легко розводити в лабораторних умовах.
Як ми писали вище, амеба звичайна здатна пересуватися за допомогою своїх ложноніжок, у середньому швидкість пересування найпростішого становить 1 сантиметр за 5 хвилин. Під час свого руху амеби наштовхуються на інші дрібні об’єкти: одноклітинні водорості, бактерії, інші найпростіші організми. Якщо цей об’єкт досить малий, то амеба поглинає його. Як відбувається саме поглинання, амеба обтікає свою здобич з усіх боків, і через якийсь час вона вже опиняється всередині амебної цитоплазми.
Процес поглинання твердої їжі амебою біологи називають фагоцитозом. Поглинена їжа в цитоплазмі переробляється спеціальною травною вакуолею, яка, по суті, виконує функцію шлунку у амеби. Але і не тільки шлунку, так як ця ж травна вакуоль, викидає не переварені залишки їжі з цитоплазми назовні, тобто по суті виконує роль кишечника і того самого «м’якого місця».
Цікаво, що крім травної вакуолі в тілі амеби є і так звана скорочувальна вакуоль, вона ж пульсуюча вакуоль. Вона являє собою пухирець рідини, який періодично наростає, а досягнувши певного розміру, лопається, звільняючи свій вміст назовні. Основне завдання скорочувальної вакуолі – регуляція осмотичного тиску всередині тіла амеби. Справа в тому, що через те, що концентрація речовин в цитоплазмі амеби вище, ніж в навколишній воді створюється різниця осмотичного тиску всередині клітини і поза нею. Хоча прісна вода і проникає в тіло амеби, її кількість завжди залишається в нормі, завдяки тому, що скорочувальна вакуоль відкачує надлишок води з цитоплазми найпростішого.
Амеби розмножуються безстатевим розмноженням за допомогою поділу однієї клітини надвоє. Як і евглени зелені, амеби практично безсмертні, так як безперервно розмножуючись поділом вони живуть вічно. Якась амеба, яка ділиться зараз, може вести свій родовід від якоїсь амеби, яка ділилася ще в епоху динозаврів.
Сам процес розмноження – поділу амеби починається з мітотичного поділу ядра: з одного ядра утворюється два, які потім віддаляються один від одного. Паралельно з цим починає свій поділ і цитоплазма амеби. А ось скорочувальна вакуоль не розділяється, а залишається в одній з новоутворених клітин, у другій клітині-амебі вакуоль утворюється заново. Розмноження-поділ амеби відбувається досить швидко, його швидкість залежить від температури навколишнього середовища. У спекотні літні дні амеба може навіть ділитися кілька разів за день, а от з настанням зимових холодів частота поділу зменшується, а потім і зовсім припиняється. Щоб пережити зиму сама амеба перетворюється в цисту – покривається щільною подвійною білковою оболонкою.
Амеба важлива частина екологічної системи, так як саме вона відповідальна за регуляцію чисельності бактеріальних організмів в озерах і ставках. Також вона очищає воду від надмірного бактеріального забруднення, поглинаючи бактерії. У свою чергу, в харчовому ланцюжку амеба сама служить кормом для багатьох маленьких риб і комах.
Має свою користь амеба і для науки, вчені проводять над нею численні досліди і дослідження.
Хроматофори – це органели клітини, розташовані в цитоплазмі і надають їй забарвлення та беруть участь у фотосинтезі. Можна називати так всі органели клітини, що мають колір, але цей термін закріпився за забарвленими тільцями в клітинах водоростей. Аналогічні утвори у вищих рослин називаються хлорофильними зернами й хлоропластами.
У водоростей, в основному одноклітинних, на передньому кінці тіла часто можна спостерігати невелику, але досить помітну пляму, завдяки інтенсивно-червоному чи яскраво-оранжевому її забарвленню. Залежить воно від скупчення тут великої кількості каротину. Ця пляма носить назву стигма або вічко.
У енциклопедії стигма означає світлочутлива органела клітини найпростіших організмів, наприклад евгленових.Знаходиться світлочутливе вічко (стигма) в евглени біля джгутика, завдяки якому евглена реагує на світло (фототаксис).
