пʼятниця, 14 жовтня 2016 р.

Мєчніков Ілля Ілліч

Мєчніков Ілля Ілліч

    Ілля Ілліч Мєчніков народився в с. Іванівці Куп'янського повіту на Харківщині. Батько його був дрібним поміщиком. Закшчивши 13 золотою медаллю гімназію, І.І. Мєчніков вступає на природничий відділ Харківського університету. Складаючи іспити достроково, закінчує університет за два роки, на 19-у році життя. За свій кошт їде за кордон. Повернувшись, захищає в 1867 р. дисертацію на ступінь доктора зоології. 3 1870 по 1882 р. працює в Одеському (Новоросійському) університеті професором зоології. В той час в Одеському університеті працювали I.М. Сеченов, видатний ембріолог-еволюціоніст Олександр Ковалевський, Л.С. Ценковський, з якими у Мєчнікова зав'язуються найтісніші дружні стосунки. Працюючи разом з Ковалевським, Мєчніков довів еволюційний зв'язок між безхребетними і хребетними, розробив питання про початкові етапи розвитку багатоклітинних організмів.
    Творчо розвиваючи дарвінізм, він збагатив це вчення новими даними з ембрюлогії, фізіології. Мєчніков критикував мальтузіанське трактування боротьби за існування. Вивчаючи медуз, їхні личинки, які не мають травної порожнини, Мєчніков відкрив у них внутрішньоклітинне травлення. Розширюючи коло своїх досліджень, Мєчніков довів, що внутрішньоклітинне травлення спостерігається широко в природі і що воно властиве не лише клітинам травного каналу, а й усім рухливим клітинам організму. Вивчаючи внутрішньоклітинне травлення в хребетних тварин, Мєчніков зіткнувся з дуже важливим фактом, який вплинув на хід його дальших наукових праць. Відомо, що жаба розвивається з яйця в рибоподібну личинку з хвостом і зябрами. Коли в личинки виростають лапки, вона втрачає хвіст і зябра. Як це відбувається? Мєчніков показав, що хвіст відпадає через зруйнування його амебоподібними клітинами, які захоплюють частинки тканини хвоста і внутрішньоклітинно перетравлюють їх. Вивчаючи глибше це питання, Мечніков дійшов висновку, що рухливі клітини в оргазмі відіграють певну захисну роль.

     Про це відкриття в його автобіографії ми читаємо: «В чудовій обстановці Мессінської затоки, відпочиваючи від університетських тривог, я з пристрастю віддався праці. Одного разу, коли вся родина пішла до цирку дивитись якихось дивних дресированих мавп і я залишився сам над своїм мікроскопом, спостерігаючи за життям рухливих клітин у прозорої личинки морської зірки, мені відразу сяйнув новий здогад. Мені спало на думку, що подібні клітини в організмі мають протидіяти шкідливим факторам. Почуваючи, що тут криється щось особливо цікаве, я до того схвилювався, що почав ходити по кімнаті і навіть вийшов на берег моря, щоб зібратися з думками. Я сказав собі, що коли моє припущення справедливе, то скалка, вставлена в тіло морської зірки, яка не має ні судинної, ні нервової системи, має за короткий час бути оточена рухливими клітинами, що скупчуються навколо неї, подібно до того, як це спостерігається в людини, яка загнала скалку в палець. Сказано – зроблено. В маленькому садку, коло нашого будинку, я зірвав кілька трояндових колючок і відразу встромив їх під шкіру личинок морської зірки. Звичайно, я всю ніч хвилювався, чекаючи результатів, і наступного дня рано-вранці з радістю констатував, що дослід удався. Цей останній і став основою теорії фагоцитів, опрацюванню якої були присвячені наступні 25 років мого життя».
    Зрозуміло, що як падіння яблука з дерева зародило у Ньютона ідею про всесвітнє тяжіння, так і висновок з свого спостереження Мєчніков міг зробити не випадково, а лише маючи вже великі знання з еволюційної зоології і ембріології простих тварин. Так Мєчніков – біолог, зоолог підійшов до патології.
     Незважаючи на видатні наукові праці Мєчнікова, прекрасну організацію ним педагогічного процесу на кафедрі, реакційна професура створює неможливі умови для перебування ученого в університеті, і він покидає його. Не маючи змоги продовжувати викладацьку і наукову роботу в університеті, Мєчніков почав працювати в Херсонському земстві, ведучи боротьбу з польовими шкідниками, і організував разом з М.Ф. Гамалією в Одесі (1886) першу у нас міську бактеріологічну станцію з першим у світі, після Парижа, антирабічним відділом при ній. Слідом за Одеською почали функціонувати такі ж лабораторії у Петербурзі, Москві, Самарі, Варшаві, Харкові. Росія стала першою країною у світі, де у 80-х роках XIX ст. було створено мережу пастерівських станцій.
Запропонований Мєчніковим біологічний метод боротьби з ховрахами за допомогою збудників курячої холери був адміністрацією заборонений, оскільки лікарські кола Одеси, через необізнаність, вважали, що це може стати причиною захворювань на холеру серед населення.
     Не знаходячи умов на батьківщині для здійснення своїх творчих задумів, Мєчніков, не без вагань, приймає запрошення Пастера працювати в його інституті в Парижі. Спочатку він працює як керівник однієї з лабораторій, пізніше, після смерті Пастера очолює Пастерівський інститут. Своє вчення про фагоцитоз Мєчніков поклав в основу розуміння запального процесу. На противагу Конгейму, який вважав основою запалення патологічні зміни в судинах з пасивним виходом з них лейкоцитів, Мєчніков довів, що запалення є активною реакцією організму на шкідливі фактори, зокрема бактерії, захисним актом організму, набутим у ході еволюційного розвитку тварин і людини. Результати вивчення процесу запалення у тварин різного ступеня еволюційного розвитку Мєчніков узагальнив у праці «Лекції з порівняльної патології запалення» (1892).
     На основі того ж еволюційного методу порівняльної патології Мєчніков розробляє своє вчення про імунітет. На противагу поглядові переважної більшості тогочасних бактеріологів на чолі з Р. Кохом, які в походженні хвороби головну роль виводили тільки бактеріям, Мєчніков довів, що захворювання, зокрема інфекційне, є боротьба макро- і мікроорганізму. Організм бореться з хвороботворним агентом фізіологічними силами, однією з яких і є фагоцитоз. Роль організму в імунітеті Мечников висвітлив у книзі «Несприйнятливість в інфекційних хворобах» (1901).
      Фагоцитарну теорію Мєчнікова більшість учених зустріли різко негативно. Особливо гостро критикували його теорію німецькі вчені, зокрема Роберт Кох, який глузливо називав учення Мєчнікова про фагоцитоз «східною казкою». Мєчніков гаряче відстоював свої погляди силою фактів, що їх він здобував своїми експериментами, силою логіки він переконував і поступово примусив учений світ визнати правоту свого вчення. Лістер, до речі, також був спочатку проти вчення Мєчнікова, але згодом визнав його. На конгресі Британської медичної асоціації він, позитивно висловившись про теорію Мєчнікова, додав: «Якщо в патології був коли-небудь романтичний розділ, то, звичайно, це історія фагоцитозу».
     Під натиском громадської думки, Російська Академія наук у 1902 р. присвоїла Мєчнікову звання почесного академіка. В 1908 р. Мєчніков одержує найвищу тогочасну світову нагороду – Нобелівську премію. На кошти з цієї! премії він купує мавп і провадить на них експерименти, вивчає сифіліс, холеру, тиф, туберкульоз. Він виявляє антагонізм у боротьбі між різними видами мікроорганізмів і передбачає можливість використання цього антагонізму в боротьбі з інфекцією. Працюючи з холерним вібріоном, Мєчніков і один з його співробітників для перевірки специфічності мікроба випивають чисті культури. Співробітник Мєчнікова переніс після цього тяжку форму холери.
В останні роки свого життя Мєчніков приділяв велику увагу вивченню проблеми довголіття. Зміст його теорії загальновідомий. Проблему старості, довголіття, смерті Мєчніков підніс на рівень загальнофілософських питань, підходив до них не тільки як природознавець, а й як великий гуманіст. Підсумовуючи праці Мєчнікова «Етюди про природу людини» (1904), «Етюди оптимізму» (1907), «40 років шукань раціонального світогляду» (1913).
      Живучи за кордоном, Мєчніков зберігав російське підданство, тримав широко розчиненими двері своїх лабораторій для співвітчизників, виховав цілу плеяду вітчизняних учених, серед них братів Ф.Я. і М.Я. Чистовичів, Д.К. Заболотного, Л.О. Тарасевича, I. Г. Савченка, Г.Н. Габричевського, П.В. Циклінську (першу російську жінку – професора-мікробіолога) та ін.
Не можна назвати жодного відомого російського вченого в галузі мікробіології і епідеміології кінця XIX – початку XX ст., який би не вчився у Мєчнікова в Парижі. «Моя лабораторія відкрита для всіх російських учених, які бажають працювати, які здатні працювати, тут вони в себе», – писав Мєчніков.
       Він гаряче любив свою батьківщину, тяжко переживав її лихоліття. Помер він у Парижі, урна з його прахом зберігається в бібліотеці Пастерівського інституту.
I.I. Мєчніков належить до тих великих людей науки, які не лише відкривають нові факти, а й дають у науці нові ідеї, що й після їхньої смерті впливають на напрям наукових досліджень. Лише після Великої Жовтневої соціалістичної революції на батьківщині належно було відзначено пам'ять її великого сина. Ім'я Мєчнікова присвоєно університетам, науково-дослідним інститутам, лікарням. Академія наук СРСР встановила велику золоту медаль його імені за видатні праці з біології і медицини.


Немає коментарів:

Дописати коментар

СПОДОБАЛАСЬ СТАТТЯ? ПОДІЛИСЬ З ДРУЗЯМИ!